Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

— Я не бачу потреби являтися до грецького посла, я з ним не знайома, я не грекиня, пощо мені там товктися, що я там загубила? — мовила дукиня.

— Але ж усі туди збираються, мабуть, там буде славно! — скрикувала дукиня де Ґалардон.

— А хіба не втішно посидіти вдома при коминку, — заперечувала дукиня Ґермантська.

Курвуаз’є ніяк не могли оговтатися, а Ґерманти, хоч і ступали в Оріанин слід, хвалили її:

— Звичайно, не у всіх стаїїе духу, як в Оріани, ламати звичаї. Але, з другого боку, вона має рацію: вона хоче показати, що нема чого нам шапкувати перед якимись заволоками-чужінцями.

Певна річ, знаючи, як обсмоктують кожен її вчинок, дукиня Ґермантська з такою самою втіхою приїздила на врочистість, де про таке щастя господарі й не мріяли, з якою сиділа вдома або вирушала з чоловіком до театру того вечора, коли всі балювали, або ж, коли гадалося, ніби вона потьмарить найкращі діяманти своєю діадемою, приходила без жодного клейноду і не в тому строї, який хибно вважалося за обов’язкове надівати того вечора. Оріана була антидрейфусаркою (заразом вірячи в невинність Дрейфуса, подібно до того, як жила світським життям, вірячи лише в ідеї), але вона приголомшила всіх на вечорі у принцеси де Лінь: зосталася сидіти, коли при появі генерала Мерсьє всі дами повставали, а потім підвелася, голосно пропонуючи своїй службі йти за нею, коли оратор-націоналіст розпочав свій виклад, — цим вона показувала, що салон — не місце для політичних ігор; так само всі голови обернулися в її бік на великоп’ятницькому концерті: дарма що сама вольтер’янка, вона опустила залу, бо вважала за несмак впроваджувати на сцену Христа. Відомо, що таке навіть для най-значніших дам ота хвильна пора, коли починаються бали; куди вже далі йти: маркіза д’Амонкур, базіка язиката, переконана, що вона тонкий психолог, товстошкура і тому здатна добалакуватися до глупства, взяла та й ляпнула тому, хто прийшов їй поспівчувати в горі — смерті батька, дука де Монморансі: «Найсумніше, що таке лихо спостигає тебе, коли твій піддзеркальник завалений купою запрошень». Отож саме о тій порі року, коли всі хапалися закликати дукиню Ґермантську на обід, боючися, як би хтось не перейняв її, вона відмовляла з однієї-однісінької причини, про яку світовець навряд чи здогадався б: її манили до себе норвезькі фіорди, і вона збиралася в плавбу. Світовці отетеріли, хоча ступити у дукинин слід не збирався ніхто з них, вони зітхнули полегшено, як зітхають читачі Канта, коли, після найточніших доказів детермінізму, він далі над світом доконечности відкриває світ свободи. Будь-яке відкриття, яке нікому досі не спадало, хвилює навіть тих, хто з нього користуватися не в змозі. Винахід пароплавного сполучення — просто дріб’язок проти наміру скористатися з пароплавного сполучення в той час, коли звичайно ніхто нікуди не рипається через початок бального сезону. Думка, що можна по охоті зректися сотні обідів чи сніданків' двох сотень «гербаток», трьох сотень раутів, найпишніших понеділків в Опері та вівторків у Комедії Французькій задля норвезьких фіордів, була така сама незбагненна для Курвуаз’є, як <<Двадцять тисяч льє під водою», але й вони відчували в ній чар незалежносте. Тож не минало дня, щоб вам не ставили не лише запитання: «Чули останнє Віівце Оріани?», а й: «Чули про останній Оріанин коник?». І до «останнього Оріа-ниного коника», і до «останнього Оріаниного слівця» неодмінно додавали: «Як це в дусі Оріани!»; «Оце-то Оріана!»; «У цьому вся Оріана!». Останній Оріанин коник зводився, наприклад, ось до чого: від імені якогось патріотичного товариства вона мала відповісти кардиналові X, єпископові Маконському (дук Ґермант-ський звичайно звертався до нього «пане де Маскон»: так йому відгонило старофранцужчиною), і кожен намагався вгадати, як писатиметься листа, але всі знали перші слова звернення: «Еміненціє» або «Ваша Достойність», а вже про решту можна було снувати лише здогади, та Оріана, на подив усіх, зверталася до нього: «Пане кардинале», по-давньоакадемічному, або: «Мій кузене» — так во время оно зверталися один до одного князі Церкви, Ґерманти й можновладці, причому просили Бога «окрити їх ласкою Духа Святого». Щоб у світі заговорили про «останній Оріа-нин коник», досить було, аби на виставі, куди зійшовся весь Париж і де грано дуже гарну п’єсу, коли публіка шукала дукині Ґер-мантської в ложі принцеси Пармської, принцеси Ґермантської чи в багатьох інших ложах, виявилося, що вона сидить у фотелі сама, в чорній сукні та в малесенькому капелюшку, а до зали ввійшла перед підняттям завіси. «На виставу краще не спізнюватися, якщо п’єса того варта», — мовила дукиня, прикро вражаючи Курвуаз’є і захоплюючи Ґермантів та принцесу Пармську, до яких дійшло, що «стиль» дивитися п’єсу з самого початку новіший за інші стилі, що в ньому більше ориґінальности й глузду (Оріана і гадки не мала когось цим дивувати), ніж приїжджати на останню дію після проханого обіду чи рауту. Словом, у принцеси Пармської могли з’явитися найрозмаїтіші приводи для подиву, і їй належало бути до цього готовою під час її розпитів дукині Ґермантської про письменство чи про світське життя, — ось чому на обіді в дукині її королівська високість обирала благеньку тему для розмови, та й то з неспокійною й блаженною обачністю купальниці, що запливає між двох «валів».

Салон дукині Ґермантської, так само як, за Лейбніцом, кожна монада, відбиваючи у собі Всесвіт, вносить до неї щось нове, відрізнявся від двох-трьох майже рівних йому і вищих за решту салонів Сен-Жерменського передмістя, між іншим, тим, — і це була найприкріша його особливість, — що його зазвичай відвідували дуже гарні жінки, чиєю перепусткою до цього салону була їхня краса та те, як із неї скористається дук Ґермантський, і чия присутність одразу виказувала — як в інших салонах пікантні картини — що в цьому домГ чоловік є палким цінувальником жіночих принад. Усі кралі трохи скидалися одна на одну, бо дукові подобалися жінки росляві, величаві й несоромливі, щось середнє між Венерою Мілоською й Вікторією Самотракійською; найчастіше то були білявки, рідше — чорнявки, часом — руді, як от остання гостя на тому обіді, де був і я, віконтеса д’Арпажон: ще недавно дук кохав її так безтямно, що змушував її слати собі щодня по десять депеш (це трохи дратувало дукиню), а коли їхав до Ґерманта, то