Читати книгу - "Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже"

Ерван повернувся в теперішню мить, а решту зробив профі, який жив у ньому. Літери на тиньку ще зблискували, кров на підлозі не встигла висохнути: цей покидьок випереджав їх лише на кілька хвилин.

— Ти взяв із собою пістолет? — запитав він у Лоїка, який досі стояв на колінах.

— Щ…що?

— Я питаю, чи ти взяв із собою 9-міліметровий, який недавно купив.

Ерван не зводив погляду з жахливого напису. Убивця був добре поінформований — певно, вважав, що Меґґі вже відійшла у небуття.

— Він у моїй спальні.

— Піднімися по нього й виходь до мене надвір. Покажемо цьому виродку.

Коли Лоїк приєднався до Ервана, той оглядав землю під вікном спальні Ґаель (узяв потужний ліхтар із кухонної шафки). Жодного сраного сліду. Мерзла земля затверділа, ніби в зоні вічної мерзлоти.

— Послухай! — видихнув Лоїк.

Ерван прислухався й розчув гудіння двигуна, ніби вмерзле в лід. Та паскуда залишала острів на своєму човні. Не змовляючись, брати кинулися до маяка Розедо. За кілька секунд стояли біля підніжжя вежі на південно-західному березі.

Саме вчасно, аби помітити «Зодіак», що вимальовував мереживо піни під небом, усіяним зорями.

— Хана, — прошепотів Лоїк.

Ерван подумав про Ґреґуарів «Boston Whaler», але човен стояв щонайменше за десять хвилин пішки звідси, тобто за цілу вічність, особливо якщо вбивця вирішив причалити до континенту на мисі Арквест.

Подумавши про це, він знову підняв погляд і нічого не побачив: «Зодіак» зник під повним місяцем — а це означало, що він прямує на захід, а не до Південного острова.

— Дурень… — промимрив він, — повертається в рідний дім, у Шарко.

Ця думка наштовхнула його на іншу. Він вийняв із кишені телефон. Перш ніж вийти з гри, хотів ще востаннє стати до бою.

Сьома ранку: в рядових сніданок. Ерван набрав номер школи пілотів морської авіації при базі «Керверек», «К-76». Коротко назвався капралу, який підняв слухавку, вимовив чарівне ім’я: Бруно Ґорс.

Нарешті його зв’язали з лейтенантом «Зростай-або-помри», найобдарованішим третьокурсником на потоці.

— Це Ерван Морван.

Нетривала пауза, далі довгий свист, суміш захвату й іронії.

— Отакої, пташенятко…

Ерван, цілковито розбитий, все-таки мимохіть усміхнувся: впізнав гівнюка, який намагався вбити його копняками сабо в душових «Керверека». Справжній військовий, який бачив життя в кольорі хакі, а смерть — у триколорі. Хірургічна машина для знищення, прикрашена кількома золотими галунами на плечах — аби на сонці блищало.

— Хочеш домовитися про матч-реванш?

— Пропоную здати тобі вбивцю Вісси Савірі.

— Нахріна це мені?

— Цей чувак підштовхнув Ді Ґреко до самогубства.

Знову затяжна пауза. Ервана опанували сумніви. Кинув погляд на екран: досі на зв’язку.

— Хто це? — нарешті запитав військовий.

— Надто довго пояснювати. Один псих, на чиєму рахунку понад двадцять убивств, половину з яких скоєно вже після вересневих.

— Чому ти сам цим не займаєшся?

— Моє керівництво мене кинуло.

Ґорс вибухнув реготом:

— Маєш на увазі, намагається будь-що тебе заарештувати!

— Точно.

— І з якого б це дива я тобі допомагав?

— Бо здобич усього за кілька кілометрів від твоєї бази.

— Де саме?

— Спершу заїдь по нас. Ми біля маяка Розедо на Бреа.

— «Ми» — це хто?

— Я з братом.

Знову гиготіння. Якби Ґорс стояв перед ним, Ерван, мабуть, зацідив би йому в пику, але відстань давала змогу обійтися без найгіршого і, можливо, знайти спільну мову.

— Я вже не в тому віці, щоб підтирати сраки новачкам.

Ерван закусив губу, аби проковтнути образу. У сяйві місяця все нагадувало не проявлену плівку. Земля зблискувала, море мерехтіло. Вітер пронизував до кісток. Усе тіло пропекло їдкою гіркотою.

— Ґорсе, він щойно вбив мою сестру. У нашій сімейній хаті, на Бреа. Він ледь устиг втекти від нас на «Зодіаку». Думаю, прямує до Локірека. Він спробує проникнути до ЗПП Шарко.

— До фабрики монстрів? — моторошним тоном поцікавився лейтенант.

— Звідти він і втік. Там його… створили.

Ґорс заговорив чистим, дзвінким голосом — як на ранковій перевірці під прапором:

— Недоречно казати, що тобі щастить, але в нас зараз є «Super Puma» для тренувальних маневрів. Будеш мені винен, довбню. Умієш брати — вмій і віддати.

Удари лопатей шматували нерви. Кабіна з голими стінами, металевою підлогою і лавою по центру, оснащеною ременями, більше нагадувала «Cessna», в якому вбили його батька, а не шкіряний VIP-салон. Машина вміщала дюжину солдатів, але зараз їх було тільки восьмеро (разом із двома пілотами на передніх сидіннях): спиною до спини, в бойовому спорядженні, готових до битви.

Ерван і гадки не мав, як Ґорс зміг підняти в повітря цю монструозну машину — «AS332 Super Puma» — під носом у вищого керівництва, але дякував за це Богові. А ще — за оперативність цих хлопців. Від його дзвінка до появи гелікоптера над Boston’oM не минуло й двадцяти хвилин.

Якщо вони не помилилися в розрахунках, ще встигнуть схопити Фарабо або на морі, або на землі, перш ніж він дістанеться ЗПП.

Лоїк не був упевнений щодо точної моделі «Зодіака», як і щодо потужності його двигуна, але втікач мусив подолати кілометрів із п’ятдесят, а це зайняло б щонайменше годину. Тож залишалося менш ніж півгодини, аби знайти і завалити його — щодо кінцевої мети їхньої місії усі дійшли згоди. І мови не було про те, щоби спіймати Фарабо й дозволити йому в теплі й добрі доживати віку в інституті, на гарячих бульйонах перед телеком.

Ґорс, який оглядав узбережжя з-за ілюмінатора, облишив свій бінокль і сів біля Ервана. Відслонив один навушник і