Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

— Я теж, — кивнув Бяклі, — а от Трясогуз скаржиться, що в нього болить голова. Овва! Подивися лише — у тебе біля вікна є місце для сидіння. Якщо на нього забратися, можна подивитися, що коїться надворі…

Не зволікаючи, усі так і зробили. А Джил, щойно кинувши погляд за вікно, вигукнула: «Який жах!»

За вікном яскраво світило сонце, і від снігу, окрім кількох білих острівців, не лишилося ані сліду — усе позмивало нічним дощем. Унизу під ними чітко, мов на топографічний карті, простягався той самий пагорб із пласкою верхівкою, яким вони так важко блукали напередодні: звідси, згори, з вікна палацу, його неможливо було сплутати ані з чим — перед ними лежали руїни стародавнього міста велетнів. Як Джил могла тепер бачити, воно було пласким, бо бруківка здебільшого збереглася, хоча подекуди й зяяли ями. Те, що подорожні помилково прийняли за насипи, перетинаючи пагорб уздовж і впоперек, насправді було залишками стін колись величезних палаців та інших будівель. В одному місці збереглася майже неушкодженою ціла ділянка стіни майже три сотні ліктів заввишки — саме її вони вчора прийняли за скелю. «Фабричні димарі» виявилися гігантськими колонами, точніше, їхніми опорами. Чималі уламки валялися навкруги, немов звалені кам’яні дерева. Кам’яні карнизи, які забрали в них стільки сил, коли їм довелося спускатися північним схилом пагорба, і — у тому не доводилося сумніватися — такі ж уступи на південному боці були насправді руїнами велетенських сходів. І на довершення картини через усю бруківку в центрі пагорба тяглися букви, що складалися у два слова: ПІД ЗЕМЛЕЮ…

Троє мандрівників збентежено подивилися одне на одного, і Бяклі, коротенько присвиснувши, озвучив те, що було в усіх на думці:

— Ех, і як ми так, прогледіли! Другий та третій знаки проґавили!

А Джил одразу ж пригадався її сон.

— Це все моя провина, — у розпачі промовила вона. — Я… я припинила повторювати знаки кожну ніч. Якби я думала про них більше, то одразу ж здогадалася б, що це — те саме місто, і ніякий сніг би мені не завадив!

— Моя провина ще важча, — похитав головою простоквак. — Я побачив… і майже здогадався. Мені чомусь здалося, що те місце неабияк нагадувало зруйноване місто.

— Ти єдиний, кому нема в чому себе звинувачувати, — заперечив Бяклі. — Ти ж намагався вмовити нас зупинитися.

— Виходить, погано намагався, — похмуро зауважив простоквак. — Мені завжди не вистачає наполегливості. Я ж міг просто схопити вас за руки та втримати. Міг — а не зробив…

— Правда в тому, — неголосно почав Бяклі, — що ми настільки захопилися спробами знайти палац, що нас ніщо більше не турбувало. Принаймні мене так точно. Із тієї миті, як ми зустріли на мосту пані з мовчазним лицарем, ми тільки про палац і думаємо і майже зовсім забули про принца Ріліана.

— Не здивуюся, якщо саме цього вона й домагалася, — насупився Трясогуз.

— Я ось чого ніяк не збагну, — звернулася Джил до супутників, — як ми могли не побачити напис? Може, він з’явився лише минулої ночі? Чи міг він — я маю на увазі Аслана — зробити цей напис вночі? Мені бачився такий дивний сон… — І вона переповіла про все, що їй наснилося.

— О-о-о, який же я бовдур! — у розпачі вигукнув Бяклі. — Ми його бачили, бачили! Ми ж заблукали в тому написі! Зісковзнули в літеру «Е» слідом за Джил, що туди провалилася. Ось дивись: ти впала он там, де нижня рисочка веде на північ; ми пішли нею в тому напрямі, повернули праворуч, дійшли до перехрестя, звідки відходив ще один поворот правіше — то середня рисочка, але вирішили йти прямо, бачиш? Потім знов звернули, цього разу праворуч, і йшли, йшли, доки не вперлися в стіну, після чого повернули назад. Оце так дурні! — Він із люттю вдарив по сидінню ногою і продовжував: — Ні, Поул! Я знаю, що в тебе було на думці, бо я й сам думав так само: ти думала, що гарно було б, якби Аслан залишив знаки на руїнах уже після того, як ми пройшли повз них. Якби то було так — провина була б його, а не наша. Зручно вийшло б, чи не так? Ач, ні! Винуваті ми самі! Він лишив нам чотири знаки, трьома з яких ми вже знехтували!

— Ти маєш на увазі, я знехтувала, — покірно додала Джил. — Твоя правда. Я все псую від самого початку, з тієї миті, як ти привів мене сюди. Та все ж, як би мені не було гірко і прикро, треба думати, що ж робити далі. Що він хотів цим сказати? Що означає: «Під землею»? У цьому ж нема ніякого сенсу!

— А як на мене, то є, — заперечив Трясогуз. — Це означає, що ми повинні шукати принца під зруйнованим містом.

— Але як? — не второпала Джил.

— У тому й заковика, — задумливо промовив простоквак, потираючи свої великі жаб’ячі долоні. — І як нам те зробити? Звичайно, якби ми зосередилися подумки на завданні, коли брели зруйнованим містом, що-небудь, але придумалось би — знайшлися б якісь дверцята або печерка, або який-небудь хід, чи випадковий перехожий підказав би нівроку, що нам робити, а може, і сам Аслан — хтозна, чом би й ні зрештою… Вказівки Аслана жодного разу нікого не підводили. Але ось як прослідувати ними тепер — ото вже слушне питання.

— Гадаю, нам треба просто повернутися назад, — запропонувала Джил.

— Просто, чи не так? — скептично перепитав Трясогуз. — Можемо для початку спробувати відчинити он ті двері, щоб подивитися, як саме це просто.

Усі подивилися на двері й хутко зметикували, що жоден із них не зможе дотягтися до ручки, а коли навіть і зміг би, то нізащо не спромігся б її повернути.

— Гадаєте, нас не випустять, якщо ми попрохаємо? — спитала Джил.

Ніхто не відповів, але всі подумали: «А що як ні?»

Думка ця неприємно їх вразила. Трясогуз був рішуче налаштований проти того, аби відкриватися велетням і прямо звертатися до них із проханням, а діти дали йому слово нічого тим не виказувати і, звичайно, порушити його не могли. Однак усі троє були чомусь упевнені, що втекти із палацу вночі їм ніяк не вдасться: якщо вони розбредуться по спальнях і опиняться за замкненими дверима, до ранку їм звідти не вибратися. Звичайно, можна попрохати, аби дверей не зачиняли, але тоді