Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

— І Гудіні теж?

— Так, цей Гудіні кидав виклик усім формам обмежень і ув’язнення, зокрема й могилі. Він вивільнявся з усього. Його закопували в землю, та він вибирався. Його топили в замкнутих ящиках, та він виривався звідти. На нього накидали гамівну сорочку, заковували в кайдани й підвішували догори дриґом за одну ногу на флагштоку Флетайрон-билдінґ[293] у Нью-Йорку. Сара Бернар приїхала на це подивитися, й сиділа в своєму «лімузині» на П’ятій авеню, спостерігаючи, як він вивільняється й видирається на безпечне місце. Мій друг, поет, написав про це баладу, що називається «Арлекін Гаррі». Бернар тоді була вже дуже старенька, з ампутованою ногою. Вона, ридаючи, повисла на шиї в Гудіні, коли автівка везла їх звідти, й благала повернути їй ногу. Він міг зробити все! У царській Росії охранка роздягла його догола й замкнула в сталевому фургоні, що його використовували для заслання в Сибір. Але він втік і звідти. Він утікав із найнадійніших у світі в’язниць. І щоразу, повертаючись додому з тріумфального туру, йшов просто на цвинтар. Він лягав на могилу своєї матері й, розпластавшись долілиць на траві, розповідав їй пошепки про свої подорожі, про те, де він був і що робив. Згодом він роками розвінчував спіритів. Він викривав усі трюки медіумів-ошуканців. У статті я розмірковую, чи не мав він страху перед голокостом, чи не вправлявся у способах втечі з таборів смерті. Ох! Якби лише європейські євреї навчилися того, що знав він. Але потім якийсь студент-медик заради експерименту вдарив Гудіні кулаком у живіт, і він помер від перитоніту. Тож, як ви бачите, ніхто не може перебороти кінцевого факту матеріального світу. Вражаюча раціональність, ясна свідомість, найвигадливіші вміння — ніщо не може врятувати від смерті. Гудіні випробував до кінця один із напрямків дослідження. Панно Волстед, чи заглядали ви нещодавно до відкритої могили?

— У цей момент вашого життя така хвороблива одержимість зрозуміла, — сказала вона, підвівши голову. Її обличчя блідо палало. — Вам зостається лиш одне. Це очевидно.

— Очевидно?

— Не клейте дурника, — мовила вона. — Ви ж знаєте відповідь. Ми з вами могли би дуже добре порозумітися. Зі мною ви залишилися б вільним — без будь-яких застережень. Приходьте і йдіть, коли вам заманеться. Ми не в Америці. Але що ж ви робите у своїй кімнаті? У «Хто є хто» написано, що ви маєте відзнаки за біографії та історичні твори.

— Я готуюся писати про іспансько-американську війну, — відповів я. — І пишу листи, що раніше не мав на них часу. Взагалі-то мені треба відіслати цей лист…

Я написав Кетлін у Белград. Я не згадував про гроші, проте сподівався, що вона не забуде про мою частку в опціонній премії за сценарій Гумбольдта. Кетлін казала щось про півтори тисячі доларів, а мені вони незабаром знадобляться. У Чикаґо з мене наполегливо вимагали сплати боргу — Шатмар пересилав мені мою пошту. Виявилося, що Сеньйора полетіла до Мадрида першим класом. Туристичне бюро просило мене негайно переказати їм гроші. В листі я запитав Свібела чи продалися вже мої керманські килими, але від Джорджа годі було чекати швидкої відповіді. Я знав, що Томчек і Сроул надішлють мені приголомшливий рахунок за програш справи і що суддя Урбанович дозволить людожерові Пінскеру поживитися вилученими в мене коштами.

— Ви, здається, щось бубните собі під ніс у своїй кімнаті, — сказала Ребекка Волстед.

— Я впевнений, що ви не підслуховували під дверима, — зауважив я.

Вона спалахнула — тобто зблідла ще дужче — і відповіла:

— Пілар казала, що ви там говорите сам до себе.

— Я читаю Роджеру казки.

— Але ж не тоді, коли він у садочку. Чи, може, ви повторюєте роль великого злого вовка…

* * *

Що це було за бурмотіння? Я не міг сказати панні Ребеці Волстед із данського посольства в Мадриді, що я ставлю езотеричні експерименти: читаю померлим. Я вже й так видавався їй досить дивним. Гаданий вдівець із Середнього Заходу й батько маленького хлопчика, я виявився, згідно з довідником «Хто є хто», видатним біографом і драматургом, а також chevalier ордена Почесного легіону. Вдівець-шевальє винаймав найгіршу кімнату в пансіоні (через вентиляційну шахту від кухні). Його карі очі були червоні від сліз, він одягався з вишуканою елегантністю, хоча кухонні аромати надавали його вбранню відчутно згірклого запаху, він з неустанним честолюбством намагався начесати своє рідке сивіюче волосся на лису маківку, і завжди засмучувався, усвідомлюючи, що за штучного освітлення його череп вилискує. Мав прямий ніс, як у Джона Берримора[294], проте на цьому схожість між ними закінчувалася. Він був чоловік, що його тілесна оболонка зношувалася. У нього почали з’являтися зморшки під підборіддям, за вухами й під засмученими, щиросердними і розумними очима, які дивилися в хибному напрямку. В сенсі здоров’я я завжди покладався на регулярні статеві зносини з Ренатою. Вочевидь, я погоджувався з Джорджем Свібелом, який стверджував, що на людину чекають неприємності, якщо вона нехтує нормальні сексуальні стосунки. В усіх цивілізованих країнах дотримуються такого переконання. Був, звісно ж, і протилежний погляд — я завжди мав напоготові текст, що стверджував протилежне. Цього разу текст належав Ніцше й містив думку, що розум значно зміцнюється утриманням, бо сперматозоїди знову всмоктуються організмом. А для інтелекту немає нічого кращого. Хай там як, але я зрозумів, що в мене розвивається сіпавка. Мені бракувало моїх ігор у педлбол у клубі здоров’я, проте в розмовах із товаришами по клубу, мушу визнати, я не відчував жодної потреби. Їм я ніколи не міг би сказати, що думаю насправді. Вони теж ніколи не ділилися зі мною своїми думками, але їхні думки принаймні можна було висловити. Мої ж були нерозбірливі й дедалі туманніші.

Я збирався виїхати звідси, щойно Кетлін пришле чек, а тим часом змушений був жити дуже скромно. Шатмар повідомив, що податківці знову розглядають мої декларації за 1970 рік. Я відписав йому, що тепер це проблема Урбановича.

Щоранку мене будив міцний аромат кави. Потім долинали аміачні запахи смаженої риби, а також капусти, часнику, шафрану та горохового супу з окостом. Пансіон «Ля Рока» використовував дуже багато оливкової олії, до чого треба було якось призвичаїтися. Спершу вона проходила крізь мене дуже швидко. Вбиральня в холі була з височезною стелею й страшенно холодна, там був довгий спусковий ланцюг із зеленої міді. Коли я йшов туди, то вішав на руку плащ, куплений для Ренати, і, сідаючи, накидав його на плечі. Сидіти на крижаній кришці унітазу було з розряду