Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"

Колиску, наразив дітей на смертельну небезпеку, а тепер пригнав божевільного

Сєрова в жертву Богу. Якщо в Азіза-баби й була мета, що це виправдовувала, Талавір ніколи б її не зрозумів. Життя — занадто велика цінність, щоб бути

розмінною монетою. Хлопчик це зрозумів. — Гєру краще відвести до барака.

Тут холодно. — Талавір підважив старого. Ніязі спробував допомогти, але бей

був утричі більшим за нього.

— Я все одно за ним сумую. — Ніязі нахилився, щоб підібрати кашкет бея, хоча насправді він ховав очі.

— Це нормально. Він твій дід. Але хай би що начудив Азіз-баба, ти за це

не відповідаєш. Ти інший. Розумієш? Чорну Корову я не переконаю, але коли

завтра все піде шкереберть, забирай кого зможеш і тікайте. Заснуйте нове Ак-Шеїх чи щось інше.

Ніязі мовчки кивнув. Обоє вдали, що повірили один одному. Ніязі — що в

них буде шанс утекти. Талавір — що діти ним скористаються. Він дав

хлопчикові-лисеняті зайти до барака, почекав кілька митей. Не хотілося, щоб

Ніязі почув його бурмотіння. Сусідство Амаги чи отрута Тарга наповнили душу

Талавіра жовчю, яка просилася назовні.

«Клятий Дешт, кляті Старші Брати, клятий Азіз-баба й усі дорослі, які

змушують дітей нести свої тягарі. Нехай вас заберуть привиди Шейх-Елі і всі

демони цього мертвого місця. Як уже забрали проклятущу Золоту Колиску з

чортовим Мамаєм». Талавір поправив сонного Гєру, який ледь не сповз із його

плеча, і раптом йому стало смішно. Бей ненавидів Мамая. Але не через Спалахи

й перетворення Кіммерику на Дешт. Гєра боявся, що

Мамай забере в нього будинок, який насправді не належав жодному з них.

Дім постійно переходив з рук до рук, щоб зрештою провалитися в безодню.

***

— Уставай, засолений, власну смерть проспиш. — Над Талавіром

вишкірив зуби голий до пояса армієць. Зуби в нього були по всьому обличчю.

Груди вкривали малюнки.

Решта воїнів продовжувала наносити один одному на шкіру зображення

Бога Спалахів та інші ритуальні знаки. Барак став розбурханим мурашником.

— Як ти перший гімн проспав, солене м’ясо? Горлопанило, наче ту

Станцію різали, — посміхнувся Болбочан. — Маємо виходити. Несподівана

атака — ключ до перемоги.

— Саме тому ви обмалювалися жертовними знаками?

Малюнки на тілах армійців свідчили про те, що вони не збиралися

вертатися з поля бою. А Талавір усе ж вірив, що переможець — це той, хто

залишився живим.

— А я думав, що Старші Брати не бояться смерті, бо вірять у Колесо

Двобога.

«Колесо Двобога? Яйце мурахи між ногами в того недобога. Сьогодні день

твоєї смерті, купо мотлоху. І його теж. І всіх, хто тут є!» — закричала Амага.

«Який там гімн, коли у твоїй голові постійно волає відьма?» — подумав Талавір.

— Не сумуй, засолений. Грифони прилетіли. Точніше, синьошкіра

пробелькотіла, що вони з’являться в потрібний момент. Чи щось таке. Хіба її

зрозумієш, — відрубав Болбочан, втираючи в шкіру фарбу.

Бей армійців пропустив наперед жінку. До Талавіра блиснули знайомі

фіолетові очі.

— Селям, — привіталася Гуль.

— Ви втекли від Албасти? — не повірив Талавір своїм очам.

— Гуль-гуль, — наче птаха, замахала руками жінка. У її косах та одязі

затріскотіли дрібні кісточки та мушлі. У повітрі запахло пряно-солодким. —

Мати сказала: «Набридло. Нехай і та нарешті прокинеться».

Талавір не мав змоги розпитати, що ж має на увазі Гуль, — хто має

прокинутися?

Болбочан скомандував виходити. Перед бараком уже вишикувалися

тулпари, на яких так само чорніли жертовні мітки.

На першого посадили напівпритомного Шейтана. До іншого прив’язали

труп Сахана Трошки та вбитих Старших Братів. Очолив загін укритий зубами

армієць, що його розбудив. Мертві, смертники й два десятки тварин мали

зімітувати наступ.

Талавір зловив затуманений погляд Шейтана й відсалютував: «Буа-ах!»

Акинджий кивнув. Пролунав свист Болбочана. «За Джина!» — прохрипів

червоношкірий і помчав у наступ. Решта заховалася за бараками.

Напередодні, коли вони з Болбочаном обговорювали деталі наступу, Талавір не особливо повірив у його успіх, але жертовний запал армійців

надихав. Навіть Амага захоплено засвистіла в його голові. Відьма любила

битви та гідну смерть.

Тулпари застрибали гнилими болотами. Смертники не обирали дороги.

Вони викрикували «буа-ах!» і гнали тварин, засіваючи все навколо бомбами з

атеш-травою. Земля затряслася. Талавіру здавалося, що вони неправильно

розрахували й Мати Вітрів не відреагує. Зрештою, хто він тепер для них —

потвора, зрадник, який не виконав завдання? А потім на землю впали перші

ракети. Вони розірвали ґрунт. Повітря наповнилося уламками породи та

отруйним дощем. Талавір побачив, як здригнувся й завалився на стременах

чоловік із кам’яною шкірою. Під потворою в дурнуватій блакитній шапочці

зашпортався тулпар. Обоє гепнулися в отруйну воду. Шейтана прошило

уламками. Його тулпар стікав кров’ю, харчав і задихався, але вперто сунув до

Станції. Прицільна ракета довершила справу. Шейтан разом із тулпаром

перетворилися на криваву хмару. Нарешті над задимленим полем запанувала

тиша. Атака захлинулася. Але потвори зробили свою справу. Гнилі болота знов

загорілися.

Від Станції відділилися два коптери. Белокун вирішив, що можна спускати

десант на повну зачистку й починати пошуки Талавіра. А отже, усе йшло за

планом.

Талавір натягнув респіратор і заліз на свого грифона. Поряд умостилася

Чорна Корова. Амага розродилася брудною лайкою і вимушено заховалася.

Поряд вишикувалися інші птахолеви, яких привела Гуль.

Болбочану випала честь сісти на короля грифонів. Ще на двох птахолевиць

поряд із вихованками Албасти вмостилися Сейдамет та Саша Бідний. Дівчатка

привітно помахали Талавіру, як давньому знайомому.

У нього закололо в грудях, наче там проросла суєрна колючка. «Сьогодні

день твоєї смерті… І всіх, хто тут є», — спливли в пам’яті слова Амаги.

— А