Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         Все ж, він продовжував писати, посилаючись на те, що займається цим ділом заради своєї сім’ї. Звісно, тисячі філософів різних поколінь шукають щастя і сенс – хтось в імпресії, хто в насолоді, для когось того сенсу взагалі не існує. Проте людям, котрі мало цікавляться філософією, само собою в голові виявиться, що справжнє щастя існує в стані сімейного благополуччя – і ні в чому більше. Жодних парадоксів і тяжких силогізмів. Немов й увесь світ постає перед очима задоволеним, коли власна сім’я не змушена переживати будь-які незгоди. Тож як Родіону в таких умовах поступити по іншому, якщо йому те й діло приходилося сваритись із сином.

         Апостол Петро більше не був схожий на себе. Очі його Родіон зафарбував у червоний колір, а зіниці зробив чорними, мов бездонні ями. Брови зробив злютованими, мов у бика. Той час він згадував лик ікони, яку побачив того визначного вечору у своїй іконописній майстерні, і брав саме її за еталон. Врешті Родіон Михайлович зробив висновок, що ікону він спотворив доволі нерівно – роги вийшли скоріше схожими на коротенькі, обірвані гілки, а лик не викликав ніякого страху, обурення, та скоріше змушував замислитись про те, що взагалі тут намальовано. Та Родіон вже не став нічого виправляти, та почекавши, поки теперішня картина висохне, почав замальовувати третій шар яскравими фарбами. На фінальному етапі він не сумнівався навіть, що від минулого шару може не виявитись сліду. Іконописець тоді для достовірності колупнув нігтем місце на лобі, звідки ростуть роги, та побачив, що і апостол Петро тепер їх має. Незабаром він все те замалював.

         Цю ікону Родіон Михайлович поклав на стіну. Подивившись на годинник, він не став зупинятись, бо розумів, що часу в нього не більше не менше – три дні; між іншим, то було рівно північ.

         Родіон приступив до Богородиці. Ми забули сказати, що і цього разу він писав «Одигітрію», проте вже в канонічному стилі. Першим, звісно, пішло зображення диявольських принад… Родіон Михайлович все згадував ту ікону, котру так перемінив Андрій після його видіння. Все: ікла, очі, роги. Він намагався робити все старанно, хоч і ставився до цього із великою відразою. Справа в тому, що Родіон боявся саме того, що Андрій стане перевіряти кожну іконку на її «внутрішню потворність», та побачивши щось не те, відразу буде безжально докоряти йому.

         Ох, з якою огидою він малював малому Ісусу ті роги, як тремтяче закривавлював Йому очі! Хіба ж Він цього заслужив, щоб на нього так хулили? Богородиці Родіон Михайлович накреслив ікла, погляд зробив такий же, як в Петра – пекельний і злий. В тьмяному сяєві світильника цей образ наганяв багато більше страху. Доробивши врешті-решт другий шар, іконописець подивився на свою роботу повними сліз очима. Одна з них капнула на ще не висохлу ікону, що ще трохи спотворило її таким чином, що одна сторона обличчя Богородиці видовжилась.

         Проте Родіон Михайлович того навіть не помітив. Він поставив ікону на стіл, та сам прихилив голову побіля неї. За кілька секунд його переборов сон, без якого він був цілу добу.

*  *  *

         …Все ж, зі спекою, яка там панувала, ніколи не скажеш, що саме цю землю Господь Бог міг обрати як обітовану.

         Батько зі сином за той тиждень, котрий вони виділили собі на перебування в Єрусалимі, пройшлися там по багатьом церквам і монастирям: на Елеонську гору, Свято-Троїцький собор та, звичайно, до Гробу Господнього. Врешті-решт, вони влаштувалися в дешевому готелі.

         Одного разу, проходячи поряд долини Гінном, в неймовірно пекучий день, з кількома пляшками помаранчевого соку за пазухою, Родіон Михайлович (при тому перебуваючи в жахливому настрої від ранкової сварки з чванливою сусідкою) із сином зустріли зовсім маленького хлопчика, меншого від Івана ще на кілька років. Він був зовсім один – його каштанове, брудне волосся відбивалося на сонці, підсмажуючи на дитячій голівці вошей і блох. Його одяг складався із дешевого лахміття, завеликого для нього. З того одягу смерділо дорослим мужицьким потом.

         Хлопчик відразу пішов слідом за Родіоном і його сином, благально протягуючи їм долоні. Проте, ті у відповідь ігнорували малого. Тоді в один момент він дістав згорток з хлібними крихтами, з якої зазвичай споживають проскуру зі свяченою водою. Хлопчик обійшов Родіона Михайловича, показав йому пустий згорток, та сказавши щось на івриті, плентався вже спиною вперед. Його маленькі ніжки, зодягнуті в подерті штани і древні наалаїм, шкіра з яких злізала – через що на підошві виявлялись шпарини, крізь які він задирав собі ступні до крові.

         Побачивши, що від цієї пари нема жодної реакції, він якби випадково впустив той згорток прямо під їхніми ногами. У відповідь на те тільки Іван призупинився, та батько його рушав далі, і наступив своєю масивною ногою на те, що кинув хлопчик, ховаючи в гарячому піску крихти. Опісля того малий не став більше наздоганяти їх, ба навіть згорток він не підіймав. Зате хлопчик повернув голову до них, та чи то від голоду, чи то від розпачу, схопився обома руками за живіт і опустився на свої вже побиті колінка. Він запам’ятав їхні обличчя. Особливо старшого. Певно, в душі його застигла небувала для такої малої істоти жага до помсти. Він почував себе зараз малюком Жерве, та його натомість зовсім не страхають люди – нізащо він не збирався від них бігати.

         Родіон Михайлович же і його син скоро повернулись з Єрусалиму, де скоро стали на постійній основі відвідувати місцеву церкву. Словом, саме це й приведе думки Івана вже в п’ятому класі до радикального атеїзму.