Читати книгу - "Вантажівка з гниллю, Ілля Собчук"

Спочатку думав, що вони мені ввижаються, а тепер навіть лячно зімкнути очі.

Місяць тому я ще бачив їх у тінях, наразі - біля мого ліжка. Я сплю з кожним днем все гірше й гірше.

Їхні очі завжди на мені - білі, немов сніг.

З кожним нічним візитом дистанція між нами скорочується, і чим ближче вони біля ліжка, тим краще я можу їх роздивитися. 

Потім кричу, затуливши рот подушкою чи покривалом.Не хочу, щоб родина чула. 

А іноді кричить він, хоча це більше нагадує стогін тварини, що мучиться в агонії. 

Не забуду. Не забуду й ту грудневу ніч, коли вперше його почув. Не забуду й сліз, що текли по моєму обличчю. Не забуду правди, яка була гіршою за смерть. 

Усе це і є причиною, чому я сів писати. Це письмо стане моєю сповіддю.

Усе почалося з того, що нас покинув батько.

17-го липня, 2022-го він помер в лікарняній палаті. Рак прямої кишки - погань, яка тероризувала його протягом п’яти років. 

Тіло забрала чорна карета. Тіло відспівали у затхлій церкві. Тіло цілували, прикрили віком та закопали у землю. 

Бувай, батьку. 

Родина та інші присутні були зайняті коливом, коли я стояв перед хрестом. Мою увагу привернула чорна, як смола, табличка, а точніше білі літери, що карбували на ній прізвище, ім’я, по батькові та дві дати. 

Білий. Останнє, що залишилось, і останнє, що згадається.

Повірити в те, що батько лежить під грудою землі на глибині двох метрів, я зміг не одразу. Це було дивним. Це було неможливим. 

Дивлячись на хрест, до голови повільно підкрадалась єхидна усвідомленість, що з тієї миті вся відповідальність за родину лежить на мені, - на старшому синові.

Колись нас було восьмеро: я, мама, батько, три брати та дві сестри. Прогодувати таку кількість осіб було не просто, тому батько багато працював. За освітою він був агрономом, але чомусь працювати за професією в нього не склалося, тому до кінця життя займався далекобійництвом. Допомагати він нам суворо забороняв, тому запрягав по-своєму: брати здавали метал, я гуляв із сусідськими собаками, а сестри продавали речі на базарах. Заробляли не багато, а крім цього потрібно було ще й мамі допомагати: вроджена інвалідність, дитячий церебральний параліч.

Тепер нас п’ятеро: двоє старших братів злиняли за кордон, і більше ми їх не бачили, а батько - вже знаєте.

Мама працювати не могла, не може і не буде, а у родині найстаршим виявився я. Отже, обов'язки опікуна мусив на себе взяти теж я. 

Чому? 

А тому, що я люблю свою сім’ю, хотів і хочу, щоб вони жили найкращим життям.

А Ти хотів? ХО-

(Текст розібрати неможливо. Частина листка пошматована)

За чотири місяці я перепробував безліч вакансій, але не на одній довго не затримувався. Навіть не знаю чому. Найбільше часу витратив, здається, працюючи офіціантом у барі, - через тиждень мене звільнили через бійку. 

Не складно й зрозуміти, що з такою репутацією нова робота була для мене, наче голка в копиці сіна.

Кожного дня я спостерігав за лицями рідних, розуміючи, що якогось смутку чи невдоволення в них не було. 

Ходили собі, займалися своїми справами, жили. 

Дивно. Дуже дивно. 

Не раз я вар’ював з цього приводу, і не раз тікав з дому, не раз просив вибачення, і все так по колу.

Батьку? Батьку, ти ж цього хотів, чи не так? То чому вони не сумні? Чому радіють? О, волав би я знати відповіді на ці питання, але як ти мені відповіси? Ти ж мертвий. Ти закопаний у тісній коробці. 

Власне, жили ми так до грудня 25-го, допоки мій знайомий з універу - Максим - не розповів про одну цікаву підробітку вантажником. Вантажником на м’ясокомбінаті. 

За пачкою цигарок та пляшечкою “Хмільного” він окреслив головну суть: сидиш собі на об’єкті, попиваєш чайок з бутерами та чекаєш на партію товару, яку потрібно вигрузити, перевірити та запхати в холодильник, але це вже після наказу старшого. Ще й заплатять добре.

Не робота, а суцільна казка.

-Якщо там все так балдьожно, то чому пішов звідти? - запитав я.

Відпивши з пляшки, Максим відповів:

-Та був там один вилупок, Саса його звали, чи якось так, не сгдадаю. Бісив він мене троха, та й вів себе… як додік.

“Додік тут лише ти”, - крутилося в мене на думці.

Втратити таку, не злякаюся цього слова, “халявну” роботу тільки через якогось там “Сасу”? 

Яким же я тоді наївним був.

Увечері я зателефонував за номером, що мені дав Максим. На другому кінці залунав чоловічий голос, який представився Миколою Федоровичем. І коли він дізнався, що я хочу домовитись про зустріч, він залюбки її назначив на наступний день, мовляв: “Недавно якраз один працівник звільнився”.

Отож, після розмови я з усмішкою пішов спати, а коли наступного дня в призначений час підійшов до будівлі, мені з розгорнутими обіймами плюнули в обличчя.

Старі вікна з подертою фарбою. Чорнущі пасма моху. Побита в деяких місцях цегла. “Суцільна казка”.

Бажання заходити всередину на мить відпало, але згадавши, що особливого вибору в мене не було, я якось налаштувався на все хороше та увійшов. Та й все ж таки, книгу по обкладинці не судять, так?

Так?

Ну, інтер’єр був значно кращим за екстер’єр, це точно. Але… запах. Увійшовши, в ніс ударив настільки застояний запах, що я аж закашлявся. На плитку впала пара сльозинок. 

Я усміхнувся. “Суцільна казка!”

У жінки на рецепції я запитав, де я міг би знайти Миколу Федоровича. Дізнавшись, що чоловік найімовірніше перебуває у своєму кабінеті, пошкандибав до нього цим кладовищем для домашніх свиней. Йдучи коридором, я знову звернув увагу на інтер'єр: білі стіни, меблі та ворсисті килими немов би переносили мене кудись. У протилежний бік від реальності. Кудись у білі стіни…

Раптом заболіло передпліччя. Я відчув чиюсь важку руку. Хтось мене схопив.