Читати книгу - "Ерагон. Спадок"

МІСТО СКОРБОТИ

Коли вардени прибули до Урубейна, сонце стояло ще в зеніті. Голова колони зійшла на вершину узгір’я і раптом зупинилася. Роран почув попереду крики людей. Що то могло бути? Стривожений, він швиденько пробрався вперед, а коли дістався вершини, то аж завмер від подиву, так само, як і інші воїни. Попереду відкривався просто неймовірний за красою краєвид.

Узгір’я м’яко збігало вниз на кілька миль, а потім перетворювалося на широченну рівнину, помережену фермами, млинами й кам’яними маєтками, які нагадали Міцному Молоту ті, що були біля Аруфса. А ще через п’ять миль рівнина підступала до стін Урубейна.

На відміну від стін Драс-Леони, стіни столиці оточували геть усе місто. До того ж вони були вищі. Навіть звідси, здалеку, Роран бачив, що за висотою з ними не можуть зрівнятися стіни ані Драс-Леони, ані Аруфса. Судячи з усього, вони були разів у десять вищими за звичайні укріплення. Нагорі, між широкими бійницями, Міцний Молот помітив установлені через рівні проміжки балісти й катапульти.

Ця картина неабияк збентежила його. Такі пристрої буде складно знищити — їх, поза сумнівом, добре захистили від магічних атак, — тим часом із власного досвіду Роран знав, якими смертоносними можуть бути такі штуковини.

А за стінами міста химерно змішалися різні будівлі: одні з них були створені людьми, а інші, як йому здалося, — ельфами. Серед ельфійських споруд найперше впадали в око шість високих витончених веж, зведених з каменю кольору малахіту. Вони розташувалися дугою по всій території, яка, мабуть, була найстарішою частиною міста. Дві із цих веж не мали даху, а основи двох інших ховалися серед безладної купи будинків унизу.

Однак найбільшу увагу Рорана привернула не фортечна стіна чи якась будівля, а те, що більша частина міста перебувала під тінню величезного кам’яного виступу, який був понад півмилі завширшки й футів п’ятсот у товщину в найвужчому місці. Цей навіс утворив кінець широкого похилого пагорба, що простирався на кілька миль на північний схід. Нагорі стрімчастого краю виступу стояла ще одна стіна, подібна до тієї, що оточувала місто, а також кілька широких сторожових веж.

Біля дальньої стіни схожої на печеру заглибини внизу виступу стояла гігантська фортеця, прикрашена безліччю веж і парапетів. Фортеця здіймалася над усім містом так високо, що ледь не зачіпала нижню частину виступу. А ще були ворота, встановлені в передній частині фортеці: величезна зяюча печера, така широка, що крізь неї запросто могли пройти пліч-о-пліч Сапфіра й Торнак.

Усередині в Рорана все похололо. Ці ворота означали тільки одне — Шруйкан був такий величезний, що міг самотужки стерти з лиця землі всю армію варденів.

«Було б добре, — подумав Міцний Молот, — якби Ерагон і Сапфіра поквапилися. Та й ельфам не варто баритись».

З того, що він знав, випливав один висновок: мабуть, тільки ельфи зуміють встояти перед чорним драконом короля, та навіть їм буде важко його вбити.

Про все це та й про багато чого іншого думав Роран, зупинившись на вершині узгір’я. Він постояв іще трохи, а потім смикнув за вуздечку Сніговія й рушив уперед, спускаючись звивистою дорогою на рівнину. Кінь слухняно пішов услід за хазяїном.

Ясна річ, Роран міг би їхати верхи, як і належало робити капітану, але після своєї поїздки до Аруфса й назад він відчував ледь не відразу до верхової їзди.

А поки Міцний Молот ішов, він пробував зрозуміти, яким чином найкраще атакувати місто. Кам’яне гніздо, в якому перебував Урубейн, стояло на заваді нападам з боків і ззаду. Його не можна було атакувати також згори. Судячи з усього, саме тому ельфи й вирішили побудувати місто якраз тут.

«Якби ж то ми змогли як-небудь обламати навіс, тоді була б зруйнована фортеця та ще й більша частина міста, — думав Роран, хоч цей план виглядав не надто реалістично, оскільки надто вже товстелезним був камінь. — А все ж таки варто спробувати захопити стіну на вершині пагорба. Після цього ми змогли б кидати на них каміння й лити вниз киплячу олію. Та й це буде нелегко зробити. Людей поляже сила, а ці стіни… Хіба що ельфи спробували б якось із ними впоратись. Або кулли… Може, вони отримали б від цього навіть задоволення».

Річка Рамр, що несла свої води за кілька миль на північ від Урубейна, була дуже вже далеко, щоб бути корисною під час облоги. Звісно, Сапфіра змогла б вирити досить великий рів, щоб відвести річку, та навіть їй знадобиться на це щонайменше пара тижнів. А чим у цей час харчуватися варденам? Їжі в них залишилось усього на кілька днів. Після цього їм доведеться або голодувати, або розбігтися.

Єдиний варіант — напасти ще до того, як це зробить Імперія. Ні, Роран аж ніяк не вважав, що Галбаторікс буде нападати на них прямо зараз. Здається, король був не проти того, щоб дозволити варденам самим піти на нього.

«Справді, навіщо йому ризикувати власною головою? Що довше він чекає, то слабшими ми стаємо».

А лобова атака за цих обставин — то не що інше, як спроба нахабних дурнів штурмувати на відкритій місцевості стіни, надто міцні, щоб зробити в них пролом, і надто високі, щоб на них залізти та ще й під безугавним обстрілом лучників і бойових машин. Навіть уявна, ця картина була така страшна, що чоло Рорана вкрилося рясними краплями поту. Вардени будуть помирати юрбами. Міцний Молот вилаявся.

«Ми самі себе знищимо, а в цей час Галбаторікс сидітиме у своїй тронній залі й сміятиметься… А якщо б нам вдалося пробитися ближче до стін, тоді б ми стали невразливими для стріл і отих мерзенних хитромудрих машин, але при цьому ми стаємо вразливі для смоли й олії, а також для каміння, яке летітиме нам на голови».

Навіть якби вардени якось зуміли зробити пролом у стіні, за цією стіною на них буде чекати вся армія Галбаторікса. І тоді важливішими за всі оборонні споруди міста стануть характер і рівень підготовки тих людей, з якими варденам доведеться зіткнутися. Чи будуть вони битися до останнього подиху? Чи можна їх чимось злякати? Чи вдасться зламати