Читати книгу - "Ерагон. Спадок"

Варденські розвідники повідомили, що Галбаторікс призначив командувачем усіх військ на території Урубейна якогось лорда Барста. Раніше Роран ніколи не чув про цього чоловіка, але він добре бачив, як сильно збентежила ця інформація Джормандера, а люди з армії Рорана розповіли багато історій, котрі переконували в тому, що їм протистоїть дуже небезпечний супротивник. Казали, що Барст володів колись великою територією поблизу Джиліда, але після вторгнення в це місто ельфів змушений був залишити його. І всі його васали жили в смертельному страхові перед ним, бо Барст мав звичку вирішувати суперечки й карати злочинців найжорстокішим способом. Часто він просто страчував тих, хто, на його думку, був неправий. Само по собі це, зрештою, не дуже й дивувало, бо чимало лордів у всій Імперії славилися своєю жорстокістю, але Барст був не тільки безжалісний, але й сильний — неймовірно сильний, — а до того ще й хитрий, особливо коли йшлося про війну. У жодній з тих історій, що їх Роран чув про Барста, розум цієї людини не підлягав жодному сумніву. Можливо, Барст і був покидьком, але він був напрочуд розумним покидьком, і Роран знав, що було б великою помилкою недооцінювати його. З другого боку, хіба Галбаторікс призначив би легкодуху чи недалеку людину командувачем своїх військ?

Крім того, були ще Торнак і Мертаг. Галбаторікс міг навіть не покидати своєї фортеці — червоний дракон та його Вершник були готові й самі захистити місто.

«Мабуть, — подумав Роран, — Ерагонові й Сапфірі треба буде якось виманити їх звідси. Інакше нам ніколи не перебратися через стіни».

Та як це зробити? Роран насупився. Мертаг був сильніший за Ерагона, і, щоб знищити його, Ерагонові може знадобитися допомога ельфів.

Гнів і обурення закипіли в душі Міцного Молота, коли він подумав про це, — він знову опинявся у владі тих, хто здатен володіти магією. Коли йдеться про силу та хитрощі, то людина може компенсувати нестачу одного надлишком іншого. А от нестачу магії компенсувати не можна нічим.

Засмучений, Роран підняв із землі камінь і, як навчив його Ерагон, сказав:

«Стенр, рейза!»

Камінь залишився нерухомим. Камінь завжди залишався нерухомим. Міцний Молот сплюнув і пожбурив його на узбіччя. Його дружина та ще ненароджена дитина були тут, з варденами, а він усе ще нічого не міг зробити, щоб знищити Мертага чи Галбаторікса. Роран до болю стис кулаки.

«А може, нам варто тікати звідси?» — раптом подумав він.

Раніше ця думка жодного разу в нього не зринала. Роран знав, що на схід від володінь Галбаторікса є чудові родючі степи, де не було нікого, крім кочівників. Якби решта селян пішли з ним і Катріною, вони змогли б розпочати все заново, вільні від Імперії й Галбаторікса… Але ні… Від самої цієї думки до горла підступала нудота. Тоді йому доведеться залишити Ерагона, своїх людей, свою землю, яка була йому рідною домівкою.

«Hi-ні. Я не хочу, щоб наша дитина народилася у світі, де все ще панує Галбаторікс! Краще вмерти, ніж жити в страхові».

Роран так і не розумів, як можна захопити Урубейн. В усіх попередніх випадках він завжди бачив слабке місце, яким можна було скористатися. У Карвахолі таким слабким місцем була нездатність разаків зрозуміти, що селяни можуть оборонятися. Під час сутички з ургалом Яборгом — роги цієї істоти. В Аруфсі — система каналів. Але ось тут, в Урубейні, Міцний Молот не бачив слабких місць, не бачив геть нічого, що могло б обернути силу його супротивників проти них самих.

«Ех! Якби в нас були запаси харчів! Тоді б я просто почекав і взяв би місто на замору. Так було б найкраще. А все інше — справжнє божевілля».

Хоч Роран добре знав: війна — то взагалі суцільна вервечка божевільних учинків.

«Один-єдиний спосіб, — зробив нарешті невтішний для себе висновок Міцний Молот, — це магія. Та ще Сапфіра. Якщо нам вдасться знищити Мертага, тоді або їй, або ельфам доведеться допомогти нам перебиратися через стіни».

Роран насупив брови, відчуваючи в роті кислий присмак, і прискорив ходу. Чим швидше вони розіб’ють табір, тим краще. Від ходьби в нього знов розболілися ноги.

«Ну, що ж, — сказав сам собі ватажок, — якщо вже мені судилося загинути під час якоїсь божевільної атаки, то перед цим я хотів би принаймні гарно повечеряти й спокійно виспатись».

* * *

Вардени розбили свої намети приблизно за милю від Урубейна, біля маленької річечки, що впадала в Рамр. Після цього люди, гноми й ургали почали зводити оборонні споруди, і це тривало аж до настання ночі, а зранку знову відновилося. Власне кажучи, поки вардени залишалися на якійсь території, вони весь час зміцнювали свої укріплення. Воїни ненавиділи цю роботу, але, по-перше, вона не давала їм нудьгувати, а по-друге, могла врятувати їм життя.

І кожен воїн вважав, що всі накази віддає Ерагон. Роран тим часом знав, що насправді їх віддає не хто інший, як Джормандер. Від часу викрадення Насуади й відбуття Ерагона Міцний Молот пройнявся неабиякою повагою до цього досвідченого вояка. Джормандер бився з Імперією ледь не все своє життя й мав глибокі знання щодо тактики та організації роботи тилу. Вони з Рораном добре ладнали між собою, бо обидва були людьми криці, а не магії.

Але, крім Джормандера, був ще й король Орин, з яким — після початку роботи над оборонними спорудами — Роран став час від часу сперечатися. Принаймні Орин ніколи не втрачав нагоди дошкулити йому. Якщо й була в таборі людина, через яку вони могли загинути, то це був саме Орин. Роран знав, що ображати короля — заняття далеко не найрозумніше, але цей бевзень хотів відправити посланця до головних воріт Урубейна й офіційно кинути виклик Галбаторіксові, так, як вони робили в Драс-Леоні й Белатоні.

— Ви що, хочете спровокувати Галбаторікса? — скрикнув Роран. — Якщо ми це зробимо, він може відповісти!

— Звісно, саме так і буде, — сказав король Орин, гордо піднявши голову. — Нам належить повідомити його про свої наміри й дати йому можливість розпочати мирні перемовини.

Роран тільки витріщив очі з подиву й не став нічого говорити королю, а звернувся натомість до Джормандера:

— Слухай, ти можеш хоч якось достукатись до його розуму?

Усі троє були в наметі Орина, куди король покликав їх.

— Ваша величносте, — сказав Джормандер, — мені здається, Роран має рацію. Краще було б зачекати, перш ніж вступати в перемовини з