Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

Заходь, Берте. Облиш усі ці дурощі: гордість, страх смерті, самотність, з якої ти насміхаєшся, бо сміятися — це все, що тобі лишається. І дівчину, її теж залиш. Ти кохаєш її, чи не так? Навіть якщо не кохаєш, то жадаєш. Сумно, що вона кохає не тебе, а твого друга. Але якщо ти прийдеш до мене, то дуже швидко все це перестане тебе хвилювати. Вперед. Чого ти чекаєш?

— Чого я чекаю? — пробурмотів він.

— Га?

— Кажу, чого чекаємо? Нумо до справи, а тоді хутенько забираймося звідси.

Кожен дістав із сідельної сумки бавовняний мішечок. У них містився порох, видобутий з менших феєрверків, які два дні тому привіз їм Шимі. Алан опустився на коліна, дістав ножа й поповз спиною вперед, проводячи в землі рівчачок під самим курганом з гілок.

— Глибше веди, — сказав Катберт. — Щоб вітром не розвіяло.

Алан сердито зиркнув на нього.

— Може, сам зробиш? Щоб я раптом не напартачив?

«Це тонкохід, — подумав Катберт. — Він і на нього діє».

— Ні, Алане, — сумирно сказав він. — Ти непогано справляєшся, як для сліпого йолопа. Продовжуй.

Алан ще трохи свердлив його лютим поглядом, а потім криво посміхнувся і продовжив роботу.

— Ти, Берте, до старості не доживеш.

— Еге ж, напевно, — Катберт і сам опустився на коліна й поповз за Аланом, засипаючи в рівчак порох і намагаючись не звертати уваги на вкрадливе дзижчання тонкоходу. Ні, порох не займеться, якщо не буде сильного вітру. А якщо піде дощ, то навіть гілки не допоможуть зберегти його сухим. Якщо задощить…

«Не думай про це, — звелів він собі. — Це ка».

Сипати порох у рівчаки з обох боків гілкового бар’єра вони закінчили за десять хвилин. Але відчуття було таке, що вовтузяться вони дуже довго. Напевно, коням теж так здавалося, бо вони нетерпляче били копитами, прищулювали вуха і поводили очима. Катберт і Алан відв’язали їх і сіли в сідла. Кінь Катберта навіть двічі брикнув… але Катбертові чомусь здалося, що нещасна тварина тремтить.

Удалині на сталевій поверхні сяйнув сонячний промінь. Цистерни біля Скелі Вішальників. Їх підкотили якомога ближче до того місця, де піщаникова порода виступала з землі. Проте, коли сонце стояло високо в небі, тіні зникали, а разом з ними щезало і прикриття.

— І все ж я ніяк не дотумкаю, — сказав Алан, коли вони вирушили назад. Подорож мала бути тривалою, бо треба ж було зробити широкий гак довкола Скелі Вішальників, аби переконатися, що їх не помітили. — Напевно, вони вважають нас сліпими.

— Це тупо з їхнього боку, — відповів Катберт. — Але, схоже, так і є. — Тепер, коли Каньйон Петлі віддалявся, в нього мало не йшла обертом голова від полегшення. Невже через кілька днів вони заїдуть усередину? Насправді заїдуть і проїдуть на конях за кілька кроків від того місця, де починається та бісова калюжа? Він не йняв цьому віри… і змусив себе припинити про це думати, поки не повірив.

— До Скелі Вішальників прямують вершники, — сказав Алан, показуючи в бік лісів позаду каньйону. — Бачиш їх?

З тієї відстані вони були малими, як комахи, але Берт роздивився їх дуже добре.

— Зміна варти. Важливо, щоб вони нас не помітили. Як гадаєш, не помітять?

— Аж тут? Не думаю.

Катберт теж так вважав.

— Вони ж усі там будуть на Жнива? — засумнівався Алан. — Бо який сенс у тому, щоб впіймати лише кількох?

— Так, я впевнений, що будуть усі.

— А Джонас і його посіпаки?

— І вони теж.

Вони наближалися до Поганої Трави. Від сильного вітру сльозилися очі, проте Катберт нічого проти цього не мав. Звук тонкоходу стишився до ледь чутного квиління, а невдовзі стихне зовсім. Тієї миті то було все, що необхідно йому для щастя.

— Думаєш, нам вдасться врятувати свої шкури, Берте?

— Без поняття, — сказав Катберт. А тоді подумав про борозни з порохом під сухими гілками і додав. — Але запевняю тебе, Алане, вони зрозуміють, що ми тут були.

8

Тиждень перед великим ярмарком у Меджисі, як і в будь-якій іншій баронії Серединного світу, був політичним. З віддалених куточків баронії на Бесіду, що була прелюдією до головної Бесіди на Свято Жнив, з’їхалися важливі люди. Сюзен мала бути присутня на цій Бесіді — здебільшого в ролі речового доказу неослабної влади мера. Олів також була присутня. І, неначе в якійсь жорстоко-кумедній пантомімі, що можуть до кінця оцінити лише жінки, вони сиділи по обидва боки від старіючого какаду, Сюзен наливала каву, Олів передавала тістечка, і обидві вишукано приймали похвали щодо їжі й питва, до приготування яких жодна не мала відношення.

Сюзен було нестерпно важко дивитися на усміхнене і нещасне обличчя Олів Торін. Її чоловік ніколи не матиме в ліжку дочки Пата Дельгадо… але ж сей Торін про це не знає, а сказати їй Сюзен не могла. Одного погляду на неї бічним зором вистачило, щоб Сюзен згадала слова Роланда, які він сказав їй того дня на Крутоярі: «На якусь мить мені здалося, що то моя мати». Але ж саме в цьому й полягала проблема, чи не так? Олів Торін не була нічиєю матір’ю. Власне, це й призвело до тієї жахливої ситуації.

У Сюзен була одна важлива справа, але з усією тією біганиною в будинку мера шанс її залагодити випав лише за три дні до Жнив. Після останньої Бесіди вона дістала змогу скинути з себе Рожеву Сукню 3 Аплікаціями (як же вона її ненавиділа! усі ті сукні ненавиділа!), знову натягнути джинси, просту сорочку для верхової їзди і куртку. Часу заплітати волосся в косу не було, бо їй треба було повертатися до мерового будинку на чаювання, але Марія зібрала їй волосся у хвіст, і Сюзен пішла додому, до будинку, який невдовзі залишить назавжди.

Їй треба було до задньої кімнати за стайнею — кімнати, яка правила батькові за кабінет. Але спершу вона зайшла до будинку, де почула те, що сподівалася почути: витончене тітчине хропіння. З присвистом. Незрівнянно.

Сюзен намастила скибку хліба медом і пішла до стайні-комори, якомога ретельніше оберігаючи ласощі від хмар пороху, які вітер розносив подвір’ям. Тітчине опудало тріскотіло на своїй палі в саду.

Сюзен пірнула в пітьму хлівця, де пахло солодко і приємно. Пілон і Феліція радісно заіржали, і вона розділила між ними рештки хліба з медом, які не доїла сама. Коні дуже зраділи частуванню. Феліції дісталося більше, бо її Сюзен мала невдовзі покинути.

Відколи помер батько, вона майже не заходила до його кабінету, боячись гострого болю, який пронизував