Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

— Ох, тату, — тихо промовила вона. — Як мені тебе бракує.

Вона підійшла до письмового столу і провела пальцями по його запорошеній поверхні. Сіла в його крісло, і воно звично зарипіло під її вагою, як рипіло колись під ним. І це переповнило чашу. Наступні п’ять хвилин вона проплакала, тручи очі кулаками, як маленьке дівча. З тією лише різницею, що тепер Великий Пат не прийде і не втішить. Не посадить її собі на коліна і не цілуватиме її в те особливе місце нижче підборіддя, де так приємно лоскотали його вуса, поки вона не перестане плакати і не почне натомість хихотіти. Час був обличчям на воді, і цього разу його обличчя було лицем її батька.

Врешті-решт сльози вилилися, і Сюзен лише схлипувала. Одну за одною вона відчинила шухляди стола, в яких знайшла інші люльки (він постійно жував коріння, тож люльки стали непотрібні), капелюха, одну зі своїх ляльок (зі зламаною рукою. Мабуть, у Пата так і не дійшли руки її полагодити), ручки-пера, маленьку фляжку — порожню, але довкола шийки досі витав ледь відчутний запах віскі. Єдиний цікавий для неї предмет знайшовся в нижній шухляді. Пара шпор. На одній збереглося коліщатко, друга була без нього. Сюзен не сумнівалася, що саме ці шпори були на ньому в день смерті.

«Якби тато був з нами…» — почала вона того дня на Крутоярі.

«Але він не тут, — сказав Роланд. — Він мертвий».

Пара шпор, відламане коліщатко.

Вона підкинула їх на долоні, подумки уявляючи собі, як Океан стає на диби й скидає з себе її батька (одна шпора застрягає в стремені, коліщатко відламується), а тоді заточується і падає на свого вершника. Усе це вона побачила в своїй уяві дуже чітко, проте змії, про яку казав Френ Ленґіл, не побачила. Взагалі.

Сюзен поклала шпори на місце, підвелася і подивилася на полицю праворуч від письмового столу, розташовану в зручному місці, щоб туди могла дотягтися рука Пата Дельґадо. Там у ряд вишикувалися облікові книги в шкіряних обкладинках, цілий скарб у суспільстві, яке забуло, як виготовляти папір. Упродовж тридцяти років її батько був головним конюхом баронії, і на цій полиці було зібрано всі його журнали обліку коней.

Сюзен узяла останній і погортала сторінки. Цього разу біль, що пронизав її від вигляду батькового знайомого почерку, був майже бажаним. Тоненькі літери, товсті й заразом впевненіші цифри.

Пологи в ГЕНРІЄТТИ, (2) лошата, обоє в порядку

Пологи в ДЕЛІЇ, мертвонароджений, чалий (МУТАНТ) Пологи в ЙОЛАНДИ, ЧИСТОКРОВНИЙ, ЗДОРОВЕ ЛОША-САМЕЦЬ

Біля кожного підпису дата. Він в усьому любив порядок. І ретельність. І…

Вона раптово перестала гортати сторінки, збагнувши, що знайшла те, що шукала, навіть достоту не усвідомлюючи, чому прийшла сюди. Останні сторінки татової останньої облікової книги було вирвано.

Хто це зробив? Тільки не її батько, адже він, вивчившись самотужки, шанував папір так, як деякі люди навіть богів не шанували. Чи золото.

І навіщо це зробили?

Про це вона здогадувалася. Авжеж, через коней. На Крутоярі їх було занадто багато. А господарі ранчо — Ленґіл, Кройдон, Ренфру — брехали про те, що серед коней багато мутантів. І Генрі Вертнер, чоловік, що обійняв посаду головного конюха після смерті її батька, теж брехав.

Якби тато був з нами…

Але він не тут. Він мертвий.

Вона сказала Роландові, що не вірить, буцімто Френ Ленґіл міг збрехати щодо смерті її батька… але тепер вірила.

Боги, згляньтеся над нею, тепер вона в це вірила.

— Що ти тут робиш?

Скрикнувши від несподіванки, вона впустила книгу і рвучко обернулася. На порозі в одній зі своіх линялих чорних суконь стояла Корделія. Верхні три ґудзики були розстебнуті, і над простою білою бавовною її комбінації випиналися ключиці. Сюзен раптом зрозуміла, як схудла тітка Корд за останні три місяці. На лівій тітчиній щоці, наче слід від ляпаса, виднів червоний слід від подушки. Під блискучими очима залягли темні кола, більше подібні до чорних синців.

— Тьотю Корд! Ти налякала мене! Ти…

— Що ти тут робиш? — повторила тітка Корд.

Нахилившись, Сюзен підняла книгу.

— Я прийшла, щоб поринути у спогади про тата, — вона поклала книгу назад на полицю. Хто вирвав ті сторінки? Ленґіл? Раймер? Навряд чи. А от те, що їх могла висмикнути жінка, що стояла зараз перед нею, більше скидалося на правду. Монети з червоного золота для цього було б цілком достатньо. «Нема питань — нема і відповідей, тож усе добре», — либонь, думала вона, опускаючи монету в свою скарбничку, спершу взявши її на зуб, аби пересвідчитися, що вона справжня.

— Спогади про нього? Благати його прощення — от що ти маєш робити. Бо ти забула його обличчя. Великий гріх на тобі, Сью.

Сюзен тільки глянула на неї, та не відповіла.

— Була з ним сьогодні? — зі сміхом у голосі спитала Корделія і заходилася терти рукою червоний слід на щоці. Сюзен збагнула, що її психічний стан помалу погіршується, а надто відтоді, як поповзли чутки про Джонаса і Корал Торін. — Була з сеєм Деаборном? Твоя піхва досі мокра від його сімені? Ану дай я сама подивлюся!

Тітка посунула до неї, схожа на примару в своїй чорній сукні з розстебнутим ліфом, нечутно ступаючи у своїх капцях, і Сюзен відштовхнула її від себе. Від страху й огиди штовхнула що стало сили. Корделія вдарилася спиною об стіну біля вікна, заплетеного павутинням.

— Сама проси пробачення, — відрізала Сюзен. — За те, що так розмовляєш із його дочкою тут, у його кабінеті. — Вона навмисне перевела погляд на полицю з книгами, а потім на тітку. Занепокоєно-стурбований вираз, що з’явився на обличчі Корделії, свідчив про все, що вона хотіла чи мала знати. Сюзен не вірила, що вона була причетна до вбивства брата, але щось вона вочевидь знала. Щось їй було відомо.

— Ти віроломна сучка, — прошепотіла Корделія.

— Ні, я нікого не зраджувала.

І, вимовивши це, відчула, як величезний тягар звалився з її плечей. Так, вона нікого не зраджувала. Біля дверей кабінету Сюзен озирнулася на тітку.

— Останню ніч я спала вдома, — сказала вона. — Навіть чути