Читати книгу - "Гра в бісер"

скрізь шукали як убивцю Нали, щоб узяти на тортури і стратити, почали ще з більшим запалом шукати по всій країні, щоб проголосити раджею і врочисто привести до міста й до палацу його батька. Все це скидалося на сон, і найприємнішим для Даси було те, що з усіх гінців, які об’їздили вздовж і впоперек країну, саме Праваті пощастило знайти і привітати його. На узліссі Даса побачив багато наметів і почув запах диму та печеної дичини. Супутники Праваті зустріли її радісними вигуками, а коли вона заявила, що це Даса, її чоловік, відразу ж улаштували бучний бенкет. Серед присутніх був один пастух, що колись разом із Дасою пас священну череду, отож він і привів Праваті та її супутників сюди, на те місце, де вони разом жили. Упізнавши Дасу, він радісно засміявся, кинувся до нього й хотів потовариському поплескати його по плечу чи обняти, але похопився, що тепер його товариш став раджею, тому враз застиг на півдорозі, тоді пішов повільніше, шанобливо і привітав його глибоким поклоном. Даса підвів його, обняв і запитав, що йому подарувати. Пастух попросив теля, і йому дали аж троє телят найкращої породи. Новому володареві відрекомендовували все нових людей: службовців, старших мисливців, двірських брахманів, і він приймав їхні вітання; тоді подали обід, заграла музика — барабани, цитри й носові ріжки; але все це свято, вся розкіш здавалася Дасі наче сном, він не міг у неї повірити, дійсність для нього була тільки Праваті, його молода дружина, яку він тримав в обіймах.

Роблячи щоденно короткі переходи, процесія наближалася до міста. Наперед послано гінців, які несли всім радісну звістку про те, що знайдено молодого раджу і він осьось має прибути до міста, а коли воно нарешті з’явилося на обрії, звідти долинув гуркіт барабанів та литавр і назустріч Дасі вийшла врочиста процесія брахманів у білих шатах, на чолі з наступником того Васудеви, що колись, добрих двадцять років тому, відіслав Дасу до пастухів і недавно помер. Брахмани привітали його, проспівали гімни, а перед палацом, до якого завернули прибулі, розпалили велике жертовне багаття. Дасу завели до палацу, і там його знов почали вітати, вшановувати, бажати йому щастя й здоров’я. Ціле місто святкувало до пізньої ночі.

Щодня Дасу навчало двоє брахманів, і за короткий час він опанував усю ту науку, яку вважали необхідною для володаря. В його присутності приносили жертви, він творив суд, учився рицарського й військового мистецтва. Брахман Гопала познайомив його з політичними справами, розповів, у якому становищі перебуває він та його родина, які їхні права, на що можуть претендувати його майбутні сини і які в нього вороги. Насамперед це була мати Нали, та, що колись позбавила принца Дасу спадкових прав і хотіла навіть заподіяти йому смерть, а тепер ще й ненавиділа його як убивцю свого сина. Вона втекла під захист сусіднього володаря Ґовінди й жила в його палаці, а той Ґовінда і його рід віддавна були небезпечними ворогами, воювали ще з предками Даси й домагалися від них частини земель. І навпаки, південний сусід, князь Гайпалі, приятелював з батьком Даси й завжди недолюблював Налу, тому дуже важливо було побувати в нього, повезти йому подарунки й запросити на полювання, що відбудеться найближчим часом.

Пані Праваті швидко звикла до свого високого становища, вміла показати себе володаркою і в багатих шатах та в коштовних оздобах мала такий препишний вигляд, наче була не нижчого роду за свого пана й чоловіка. їхнє кохання було щасливе й тривало багато років, і те щастя додавало їм якогось блиску й сяйва, наче вони були божими обранцями, тому народ поважав і любив їх. А коли після довгих, надаремних сподівань Праваті народила Дасі гарного сина, якого він на честь свого батька назвав Раваною, щастя його стало повним, і все, що він мав: земля, влада, палаци, стайні, корівні, худоба й коні, — набуло в його очах подвійної ваги і значення, особливої вартості й блиску. Все це добро було чудове, тішило його, бо служило Праваті, вбирало й прикрашало її, додавало їй шани, а тепер стало ще краще, ще втішніше й важливіше, бо мало дістатися в спадщину його синові Равані, мало стати запорукою його щастя.

Коли Праваті найбільше любила бенкети, врочисті процесії, розкішний, багатий одяг, оздоби й численну челядь, то Даса волів шукати втіхи в своєму садку, де він наказав посадити рідкісні, дорогі дерева й квітки, розвів папуг та інших барвистих пташок і мав звичку щодня годувати їх і розважатися з ними. Крім того, його вабили науки; як вдячний учень брахманів, він вивчив багато віршів і мудрих висловів, опанував мистецтво писання й читання, завів собі писаря, який умів готувати пальмове листя для письма і під вправною рукою якого почала рости маленька бібліотека. Тут, серед книг, у невеличкій розкішно опорядженій кімнаті, де стіни були оббиті коштовним деревом з суцільним різьбленням, частково позолоченим, що зображувало сцени з життя богів, він часом слухав диспути запрошених для цієї мети брахманів, найкращих зпоміж жерців учених і мислителів, про священні справи, про створення світу, про майю великого Вішну, про святі Веди, про силу жертви і про ще більшу силу аскези, завдяки якій смертна людина досягає такої величі, що перед нею тремтять навіть боги. Ті брахмани, що найкраще промовляли, спе3речалися і обґрунтовували свою думку, отримували щедрі подарунки, дехто як нагороду за перемогу в диспуті вів додому, наприклад, добру корову, і було щось кумедне й водночас зворушливе в тому, як великі вчені, що тількино цитували й тлумачили вірші з Вед, розумілися на сузір’ях і світових океанах, розходилися додому зі своїми почесними нагородами горді й набундючені або й зчиняли запеклу сварку за них.

Взагалі раджі Дасі з його багатством, щастям, садком і книжками інколи все, пов’язане з життям і людською природою, здавалося дивним і сумнівним, зворушливим і водночас кумедним, як ті марнославні брахмани, ясним і водночас темним, бажаним і вартим зневаги. Чи він милувався квітками лотоса на ставу в своєму садку, чи пишною грою барв у пір’ї павичів, фазанів та рогодзьобів, чи позолоченим різьбленням на стінах палацу, — все це здавалося йому інколи божественним, немовби осяяним теплом вічного життя, а інколи, чи навіть водночас, він вловлював у ньому щось несправжнє, ненадійне, сумнівне, якийсь нахил до минущості і зникнення, готовність повернутись у безформне, у хаос. Так само як він, раджа Даса, був принцом, тоді пастухом, потім дійшов до того, що став