Читати книгу - "Гра в бісер"

Та ще більше, ніж книжки й садок, любив Даса Равану, свого синочка, вінець його кохання і його життя, предмет його ніжності і його піклування, тендітного, вродливого хлопчика, справжнього принца, з очима сарни, як у матері, схильного до задуми й мрійливості, як батько. Часто, коли малий у садку надовго зупинявся перед якимось дивовижним деревом або, сидячи на килимі й ледь звівши брови, задивлявся якимось відсутнім, заглибленим поглядом на камінець, різьблену іграшку чи пір’їну, Дасі здавалося, що син дуже схожий на нього. А як він його любив, Даса відчув аж тоді, коли вперше змушений був розлучитися з ним на невизначений час.

Одного дня з тих місць, де землі Даси межували з володіннями Ґовінди, прибув посланець і доповів, що на їхнє селище напали люди Ґовінди, пограбували худобу, схопили частину жителів і забрали з собою. Даса негайно зібрався, наказав начальникові особистої охорони та кільком десяткам верхівців їхати з ним і кинувся доганяти грабіжників; і тієї миті, коли він перед дорогою взяв на руки сина й поцілував його, любов пекучим болем озвалася в його серці. І з того пекучого болю, сила якого приголомшила Дасу, вразила, немов застереження з невідомого майбутнього, в серці його під час довгої їзди визріло пізнання, усвідомлення своїх почуттів. Бо в дорозі Даса міркував, з якої причини він оце так рішуче поспішає верхи на коні до кордону своїх володінь, яка сила змусила його до цього вчинку. Він довго думав про це і врешті переконався, що в глибині душі йому байдуже, чи справді десь на краю його держави хтось забрав у нього худобу й трохи людей, чи ні, що це не вра3жає його, що цієї крадіжки й наруги над його князівськими правами не достатньо, щоб викликати в його серці гнів і бажання помсти, що для нього було б природніше зустріти звістку про напад поблажливою усмішкою. Але ж Даса знав, що в такому разі він би тяжко скривдив посланця, який, знемагаючи, приніс йому цю звістку, а так само й тих людей, що їх пограбовано, й тих, що їх відірвано від домівки та мирної праці й погнано в рабство на чужину. Та й усіх тих підданців, у яких не спав з голови жоден волосок, він образив би, коли б відмовився від помсти зі зброєю в руках, вони були б розчаровані й не могли б збагнути, як це їхній володар не оборонить своєї країни, і, якби коли хтось напав на нього самого, він би навряд чи дочекався від них допомоги. Даса усвідомлював, що його обов’язок — поїхати туди й помститися. Але що таке обов’язок? І скільки є таких обов’язків, які ми часто і з спокійним серцем нехтуємо! Чому ж тоді цей обов’язок помсти не такий, що його можна знехтувати, чому він виконує його не будьяк, не на півсили, а ревно, з запалом? Не встигло в ньому зродитися питання, як серце вже відповіло на нього — його знов стиснув той пекучий біль, що під час прощання з принцом Раваною. І Даса зрозумів: якби він, володар, не опираючись, дозволив, щоб у нього грабували худобу й людей, то грабунок і насильство від кордону поширилося б у глиб країни, і врешті вороги добралися б до нього самого і влучили б у те місце, де йому найдужче, найтяжче заболіло б — у сина! Вони відняли б у нього сина й спадкоємця, відняли і вбили б, може, ще й мучили б, а це було б вершиною страждань, набагато страшнішим лихом, ніж навіть смерть Праваті. Тому він і мчить туди з таким запалом, тому й виконує свій обов’язок володаря. І виконує його не тому, що втратив скількись там худоби й землі, не тому, що жаліє своїх підданців, не тому, що так дбає про честь батьківського імені, а з великої, болісної, нерозважливої любові до своєї дитини, з великого, нестямного страху перед тим болем, якого б йому завдала втрата цієї дитини.

Ось до чого додумався Даса під час тієї їзди. Зрештою, йому не пощастило спіймати й покарати людей Ґовінди, вони разом з награбованим майном утекли, тому, щоб показати свою непохитну волю й мужність, Дасі довелося й самому перейти кордон, зруйнувати селище на ворожій території і забрати з собою трохи худоби й рабів. Багато днів витратив він за цей переможний похід, а їдучи назад, Даса знов глибоко замислився і повернувся додому якийсь тихий, наче засмучений, бо в своїх роздумах дійшов висновку, що він міцно й остаточно, без будьякої надії звільнитися, усім своїм єством, усіма вчинками застряг і заплутався в підступних тенетах. І в той час, як його схильність до роздумів, потреба віддаватися тихому спогляданню і жити бездіяльним, невинним життям ненастанно зростала, з другого боку, з його любові до Равани, зі страху й турботи за сина, за його безпеку і його майбутнє, так само зростала необхідність діяти, і він дедалі дужче заплутувався, з ніжності поставала колотнеча, з любові — війна; ось він уже, хоч і з справедливого бажання помститися, пограбував худобу, нагнав смертельного страху на селище, ґвалтом забрав нещасних, невинних людей, а це, звичайно, потягне за собою нову помсту і нове насильство, і так без кінця, поки дійде до того, що й сам він, і вся країна житиме тільки війною та на3сильством, усе заглушить бряжчання зброї. Якраз через це усвідомлення ЧИ передбачення Даса повернувся додому такий тихий і засмучений.

І справді, зухвалий сусід не давав йому спокою, знов і знов наскакував на його землі й грабував їх. Щоб захиститись і покарати його, Даса мусив теж іти на нього походом, а коли ворогові щастило втекти, мусив миритися з тим, що його військо й мисливці чинили сусідові нову шкоду. В столиці можна було побачити дедалі більше озброєних верхівців, у прикордонних селах тепер постійно перебували загони вояків, безперервні наради й воєнні приготування сповнювали життя тривогою. Даса не міг