Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

— А ви, — запитав він, — ви теж маєте якісь особисті рахунки з «Колонією»?

— Звісно, маю. Але розповідати про них було б довго. Якщо ми виберемося звідси, то поговоримо про це згодом. Ви зрозумієте мої мотиви.

Роша пригальмував і дав задній хід. Степ не змінився. Ніщо не вказувало на близьку присутність зони. Такі самі низенькі дюни. Такі самі скелі та видолинки. Золотаве світло ранку не змогло пом’якшити суворий вигляд цієї пустелі.

Каздан вийшов із машини, тоді як водії та пасажири інших джипів повистрибували зі своїх автомобілів, кожен із автоматичною зброєю в руках. Характерне клацання затворів. Наелектризоване повітря, що завжди висить над озброєною групою, коли битва близько. Каздан мусив зробити над собою зусилля, щоб приховати збудження. Десь у глибині його єства пробудилася потаємна радість. Він думав, що вже не спізнає такого відчуття до самої смерті.

Вірменин поставив свою сумку на землю й відкрив її. Дістав скриньку з деталями гвинтівки з оптичним прицілом. Знайшов на дні кишені в’язку мініатюрних ключів. Відкрив два пружинні замки. Підняв кришку полімерної скриньки й подивився захопленим поглядом на деталі, ретельно обкладені пінопластом. Він хотів уже дістати ствол та оптичний приціл, коли інтуїтивне передчуття примусило його підвести погляд. П’ятеро чоловіків у блискучих пухових куртках оточили його зі зброєю в руках.

Цівки всіх рушниць були наставлені на нього.

Лазерні промені сходилися на його грудях.

Перш ніж він зрозумів, що діється, новий контакт завершив коло, що утворилося навкруг нього.

Дуло пістолета, що вперлося йому в потилицю.

І голос Роша, приязний, веселий:

— Каздане, в якомусь розумінні це найкраще, що могло з тобою статися.

Він не відповів.

Він нічого не розумів.

— Підведися. Повільно. Тепер обернися. Розведи руки, звичайно.

Каздан зробив, як йому сказано. І з цим рухом йому відкрилася істина. Така потворна й водночас несподівано така очевидна, що він просто не міг збагнути, чому не зрозумів цього раніше. А коли його очі зустрілися з блакитним перламутром погляду Роша, він уже знав: авжеж, він угадав правильно.

П’єр Роша був Бруно Гартманом.

Арро та його хіпі були не більш як вартовими, що охороняли «Колонію».

— Ти знаєш історію про царя, запрошеного до іншого суверена, якого завели до лабіринту, щоб посміятися з нього? — запитав Гартман-Роша, ставши перед Казданом. — У відповідь цей цар запрошує того в гості до себе й залишає посеред пустелі у своїй державі. Він каже йому: «Ось мій лабіринт, без дверей і без сходів. Лабіринт, із якого ти ніколи не вийдеш, бо він не має ні кінця, ані виходу». Мій лабіринт — цей степ, Каздане.

Він нахилився й обшукав Каздана, кинувши пістолет калібру 9 міліметрів одному з підручних. Обмацав його щиколотки і знайшов ґлок-33, «кишенькову ракету», який Каздан мав звичай носити біля щиколотки.

— Кордон — не обов’язково загорожа. Наші вороги завжди зосереджували увагу на загорожі «Колонії», шукаючи, де можна крізь неї проникнути, тоді як наші території починаються набагато раніше. І наші головні керівники живуть по цей бік загорожі. Це вічна історія з украденим листом.[103] Якщо річ не захована, то її ніколи не знаходять. Ось уже багато років я охороняю колонію, вдаючи, ніби спостерігаю за нею. А насправді я спостерігаю за вами, за незваними гостями.

Останнє відкриття промайнуло у свідомості Каздана. Вільгельм Ґетц, обравши для диригування хорові твори, перші літери яких утворювали назву «Арро» не мав наміру вказати на село, розташоване найближче до «Колонії». Він хотів відкрити таємницю секти. Її цар жив у Арро. Бруно Гартман, мозок громади, перебував не в обгородженому анклаві, а поза ним…

— Де Волокін?

— Із ним працюють.

— Що ви хочете йому зробити?

— Не турбуйся. Твій візит примусив мене переглянути плани. Я вирішив використати вас для корисної операції. Полювання на людину. Щоб потренувати моїх дітей. Це один із необхідних етапів виховання у стилі Агоге.

— І якими будуть правила?

— Десять хвилин випередження для тебе й для хлопця.

— І що ми можемо виграти?

— Кілька додаткових годин життя. Я не можу запропонувати вам більше нічого.

Каздан набрав повні груди холодного повітря. Померти як загнана дичина в цьому степу — не така вже й ганебна смерть. Це ліпше, аніж здохнути від раку в одній із паризьких лікарень. Або уві сні від розриву аневризми.

— І де він тепер, Волокін?

— У степу. Якщо вам трохи пощастить, ви зможете зустрітися й об’єднати зусилля.

Каздан усміхнувся.

Авжеж. Не такий уже й поганий кінець.

Померти поруч із Волокіним, зазнавши поразки в битві й повторивши долю спартанців під Фермопілами.

80

Волокін не розумів, як він опинився на волі.

Чому його не посікли на ковбасну начинку.

Чому він біг тепер у степу, одягнений в уніформу «Колонії» — блуза та штани з чорної матерії, черевики німецького виробництва.

Він побіг після того, як його викинули з джипа, як викидають принаду перед полюванням.

Він біг, не ставлячи собі запитань.

Він біг, розглядаючи краєвид і оцінюючи шанси на порятунок.

Тут не було оброблених полів. Лише нескінченна рівнина. Місячний ландшафт, покритий кратерами та болотами. Кольори то сірий, то