Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

— Е-е… Ваша Ясновельможносте? — промовила Шаллан, поглянувши в його бік.

— Я розмірковую, — відказав чоловік. — Я ж бо збирався вбити тебе й вислідити Тин. Можеш переказати їй, що, прийшовши сюди, вона зосталася б живою-здоровою — я не гніваюся на неї за те, що потрібна мені інформація загинула разом із Ясною. З-поміж мисливців за головами я найняв ту, хто, як на моє враження, обіцяв найліпше впоратися із завданням, — і розумів усі ризики. Тин мала за будь-яку ціну звести принцесу зі світу — і Холін таки мертва. Похвалити її за таку роботу я не похвалив — але залишився задоволений.

Але не прийти й не пояснити всього особисто — від такої боягузливості мене верне з душі. Ховається тільки здобич. — Він пригубив вино. — А от ти не з боязких. Вона прислала тебе, знаючи, що таку, як ти, я не вб’ю. Тин завжди була хитра.

Чудово. І що це означало для Шаллан? Дівчина несміло підвелася зі стільця: їй кортіло опинитися подалі від незмигних очей тієї дивної жіночки. Але натомість вона поки скористалася з нагоди докладніше роздивитися залу. Куди дівався дим від багаття? Вони що, прорізали димар аж звідси?

Вздовж правої стіни трофеїв було більше — зокрема й кілька величезних яхонтосердець. Разом узяті, вони, певне, вартували більше, ніж маєток її батька. На щастя, ті самоцвіти були незаряджені, бо їхнє сяйво — навіть неограненими — могло б осліпити. Були там і панцирі, які Шаллан туманно впізнавала. Той бивень начебто належав білошипнику. А он та очниця за будовою страхітливо нагадувала сантидову.

Деякі дивовижі спантеличували. Флакончик білого піску. Кілька товстих шпильок для волосся. Золотисте пасмо. Гілка дерева з написом, що його дівчина не змогла прочитати. Срібний ніж. Чудернацька квітка, яку зберігали в незрозумілому розчині. Пояснювальних табличок на цих сувенірах не було. Он той шматок блідо-рожевого кристала скидався на якийсь самоцвіт — але чому він був такий ламкий? Уже в ящичку від нього відкришилися шматки, наче трофей заледве не зруйнували тим, що просто поставили на полицю.

Дівчина несміло пройшла вглиб кімнати. Дим у каміні, здіймаючись, обвивався довкола якоїсь штуковини, підвішеної над вогнем. Самоцвіту?.. Ні, фабріала. Він намотував його, немовби шпулька — нитку. Шаллан ніколи не бачила нічого схожого.

— Ти знаєш такого собі Амарама? — запитав чоловік зі шрамом.

— Ні, Ваша Ясновельможносте.

— До мене звертаються «мрейз», — промовив той-таки чоловік у білому одязі. — Можеш називати мене саме так. А як звати тебе?

— Вейл3, — відказала Шаллан, скориставшись ім’ям, що його колись вигадала для забави.

— От і познайомилися. Амарам — Сколкозбройний при дворі великого князя Садеаса. А ще — моя нинішня здобич.

Від таких слів дівчину продер мороз.

— Мрейзе, а чого ви хочете від мене?

Вона старалася вимовити цей титул правильно, але не змогла — воринці таких не вживали.

— Він володіє маєтком неподалік від палацу Садеаса, де приховує таємниці, — відказав мрейз. — І я хочу знати які. Перекажи своїй господарці все розвідати й повернутися до мене з цією інформацією наступного тижня, в чачел. Вона знає, що я шукаю. Якщо Тин упорається, моє невдоволення вщухне.

Проникнути в маєток Сколкозбройного? Буря забирай! Шаллан навіть гадки не мала, як цього домогтися. Треба вибратися звідси живою, назавжди облишити цю подобу і вважати, що їй іще пощастило.

Мрейз відставив порожнього кубка, і дівчина зауважила, що його права рука пошрамована, а пальці скрючені, неначе були зламані й погано вправлені. Аж раптом на середньому зблиснув золотий перстень-печатка з тим самим символом, який намалювала Ясна. Тим самим, який був на підвісці їхнього дворецького, Луеша. Тим самим, який витатуював у себе на тілі Кабсал.

Відступати було нíкуди. Шаллан зробить усе, що доведеться, аби тільки дізнатися, що відомо цим людям. Про її родину, про Ясну і про кінець світу.

— Ваше завдання буде виконано, — запевнила мрейза Шаллан.

— Ти не спитаєш про оплату? — здивувався той, виймаючи з кишені дротика. — Твоя господарка завжди запитувала.

— Ваша Ясновельможносте, в найкращих винарнях торгуватися не годиться, — відповіла на це дівчина. — Скільки заплатите, стільки й буде.

Мрейз на неї навіть не глянув, але вперше, відколи Шаллан увійшла, на його обличчі з’явилася усмішка.

— Амарама не чіпайте, — попередив він. — Його життя мені не належить. Ніхто не має насторожитися або щось запідозрити. Нехай Тин усе розвідає й повертається — не більше.

Мрейз обернувся і дмухнув дротиком у стіну. Шаллан мигцем поглянула на решту чотирьох присутніх, які сиділи коло каміна, і, швидко закліпавши очима, залишила собі Спогад про кожного з них. А відтак — відчувши, що її тут більше не затримують — пішла до драбини.

Мрейз востаннє здійняв духову трубку, і Шаллан відчула спиною його погляд. Угорі відчинилася ляда, й дівчина побралася драбиною, так само відчуваючи, як її проводжають очима.

Наступний дротик пролетів просто під нею — між щаблів — і вп’явся в стіну. Важко дихаючи, Шаллан вибралася з потаємної кімнати і знову опинилася в запиленому верхньому підвалі, а ляда, зачинившись, залишила її в темряві.

Самовладання остаточно здало, і дівчина кинулася сходами нагору й вискочила з будинку. І лише надворі, засапано дихаючи, зупинилася. Людей на вулиці не поменшало, а побільшало: генделики збирали цілу юрбу. Шаллан заквапилася у зворотну путь.

Дівчина тільки тепер зрозуміла, що, прийшовши на зустріч із Примарокровними, не мала чіткого плану. Що вона збиралася зробити? Вивідати в них інформацію? Таке потребувало їхньої довіри, а мрейз справляв враження типа, який не довіряє нікому. Як з’ясувати, що йому відомо про Урітіру? Як дати відбій його людям, щоб ті відчепились від її братів? Як їй…

— Ув’язалися, — промовив Фрактал.

Шаллан різко спинилася.

— Що?

— За тобою ув’язалися, — повторив спрен приємним голоском, наче й гадки не мав, як важко далося дівчині все тільки-но пережите. — Ти просила пильнувати — от я й пильную.

Ну звісно — мрейз послав за нею «хвоста». Знов облившись холодним потом, Шаллан примусила себе рушити далі, не озирнувшись через плече.

— Скільки їх? — поцікавилася вона у Фрактала, який сидів на боці її сюртука.

— Один, — відповів спрен. — Людина в масці. Хоча тепер на ній чорний плащ. Може, підійдемо побалакати з нею? Адже ви тепер друзі, так?

— Ні, я б не сказала.

— Ммм… — видобув Фрактал, який начебто силкувався збагнути природу людських стосунків. Щасти йому з цим.

Як бути? Дівчина сумнівалася, що зможе відірватися від «хвоста». Та жінка, певне, мала досвід у цій справі, а Шаллан… скажімо так: вона систематично вправлялася читати книжки й малювати етюди.

«Світлопрядіння, — майнуло в гадці. — Чи не можна щось удіяти, скориставшись із нього?» Як доводило темне волосся, що звисало з плечей, її камуфляж був усе ще на місці. Чи не вдасться їй накласти пове́рх нинішнього інший образ?

Вона втягнула Світла, і це спонукало її прискорити крок. Попереду вуличка, повертаючи, пролягала між двох скупчень дохідних будинків. Не зважаючи на спогади про схожий провулок