Читати книгу - "Консуело"

підняв мене на сміх і порадив трохи повчитися, перш ніж братися за творчість. Йому легко було так говорити. А в мене не було можливості платити вчителеві, тому що батьки мої були занадто бідні, щоб посилати гроші й на моє утримання й на освіту. Нарешті одного разу я одержав од них шість флоринів, на які й купив собі оцю книгу та ще книгу Маттезона[180]. З великим запалом заходився я вивчати їх і діставав од цього величезне задоволення. Голос мій зміцнів і вважався кращим у хорі. Незважаючи на сумніви й неясності, що породжувалися моїм неуцтвом, яке я силкувався розсіяти, я все-таки відчував, що розвиваюся й у голові моїй зароджуються думки. Але я з жахом бачив, що наближаюся до того віку, коли, за правилами капели, мені доведеться покинути дитячу співочу школу; я розумів, що ці вісім років роботи в соборі є для мене останніми роками навчання, бо в мене немає ні коштів, ні покровителів, ні вчителів, і я запитував себе: невже мені потім доведеться повернутися в рідний дім і навчатися каретного ремесла? На довершення своїх прикростей я став зауважувати, що маестро Рейтер, замість того щоб турбуватися про мене, став обходитися зі мною дуже суворо і думав тільки про те, як би наблизити час мого виключення зі школи. Я не підозрював причини настільки незаслуженої антипатії. Деякі з моїх товаришів легковажно запевняли мене, що він мені заздрить, знаходячи в моїх авторських спробах вияв музичного генія, що він узагалі ненавидить і бентежить молодих людей, у яких виявляє талант, який перевершує його власний. Я далекий від настільки утішного для мого самолюбства тлумачення його немилості, але мені все-таки здається, що з мого боку було помилкою показувати йому свої твори: він побачив у мені нетямущого честолюбця й самовпевненого нахабу.

— До того ж, — перебила оповідача Консуело, — старі вчителі взагалі не люблять учнів, які випереджають їх у знаннях. Але як вас звати, дитя моє?

— Йосиф.

— Йосиф… а далі?

— Йосиф Гайдн.

— Неодмінно запам'ятаю ваше ім'я: якщо з вас що-небудь вийде, я хоч буду знати, чому ваш учитель так неприязно ставився до вас і чому мене так зацікавила ваша розповідь. Будь ласка, продовжуйте.

Юний Гайдн знову взявся оповідати, а Консуело, вражена подібністю їхніх доль — доль двох бідняків і артистів, уважно вдивлялася в риси юнака-півчого. Це худеньке жовтувате обличчя надзвичайно пожвавилося в пориві звірення, блакитні очі блискали лукавством, пустотливим і добродушним, і все в його манері триматися й висловлюватися говорило про непересічний розум.

Розділ 65

— Хоч які були причини антипатії маестро Рейтера, — вів далі свою розповідь Йосиф, — він довів мені це досить жорстоко й у зв'язку із вчинком найнезначнішим. У мене були нові ножиці, і я, як справжній школяр, пробував їх на всьому, що тільки попадалося мені під руку. Хлопчик, що сидів попереду мене, — півчий, який дуже пишався своєю довгою косою, раз у раз стирав нею записи, які я наносив крейдою на грифельній дошці. І ось у голові моїй майнула блискавична фатальна думка. Усе було справою миті. Крак! Ножиці розкрились, і коса опинилася на підлозі! Учитель своїм яструбиним поглядом стежив за кожним моїм рухом. Перш ніж мій бідолашний товариш устиг помітити свою сумну втрату, я був підданий суворій догані, зганьблений і без особливих церемоній вигнаний. Вийшов я з дитячої співочої школи в листопаді минулого року о сьомій годині вечора й опинився на площі, без гроша в кишені, роззутий і роздягнений, якщо не вважати того жалюгідного вбрання, що було на мені. Отут мене охопив цілковитий відчай. Мене так злобливо вилаяли й вигнали з таким скандалом, що я уявив, начебто й справді скоїв злочин. Гірко оплакував я цей пучок волосся та шматочок стрічки, відрізані моїми нещасливими ножицями. Товариш, чию голову я так знеславив, пройшов повз мене теж із ревінням. Скільки було пролито сліз, скільки каяття й докорів сумління через якусь прусську косицю[181]! Мені хотілося кинутись моєму товаришеві на шию, стати перед ним на коліна, але я не посмів і соромливо продовжував сидіти у своєму кутку. Але ж бідолашний хлопчик, цілком можливо, оплакував мою опалу ще більше, ніж власне волосся.

Я провів ніч на вулиці; а вранці, коли я, зітхаючи, міркував про те, який необхідний і недосяжний для мене сніданок, до мене підійшов Келлер, перукар школи півчих Святого Стефана. Він щойно зачісував маестро Рейтера, і той, продовжуючи на мене злитися, ні про що інше говорити не міг, як про жахливий випадок із відрізаною косою. Тому жартівник Келлер, помітивши мою жалюгідну фігуру, зареготав і заходився обсипати мене уїдливими глузуваннями. «Ось він, бич перукарів! — закричав іще здалеку, загледівши мене, цей баляндрасник. — Ось він, ворог всіх і вся, хто, подібно до мене, підтримує красу шевелюри! Ах! Мій юний обрізувач волосся! Премилий мій винищувач косиць! Ходіть-но сюди, дайте я обріжу ваші прекрасні чорні кучері, щоб наробити з них кіс замість тих, що впадуть од вашої руки!» Я був у розпачі, у люті. Закривши лице руками, вважаючи себе предметом помсти суспільства, я кинувся бігти, але добряга Келлер зупинив мене. «Куди ти, нещасний? — запитав він мене, зм'якшуючись. — Куди ти дінешся без хліба, без одягу, без друзів та ще з таким злочином на совісті? Мені жаль тебе, я так люблю твій гарний голос, яким не раз насолоджувався в соборі. Ходімо до мене. У мене з дружиною й дітьми всього одна кімната на п'ятому поверсі. Але й цього нам цілком достатньо, так що мансарда, яку я знімаю на шостому поверсі, порожня. Живи в ній і годуйся в нас доти, поки знайдеш роботу. Але цур! До волосся моїх клієнтів стався з належною повагою й перук моїх ножицями не торкайся!»

І я пішов за великодушним Келлером, моїм рятівником і батьком! Він був такий добрий, цей бідний трудівник, що, крім приміщення й столу, виділив мені ще трохи грошей, і я міг продовжувати навчання. Я взяв напрокат поганенький клавесин, весь сточений шашелем, і, забившись на горище зі своїм Фуксом і Маттезоном, без упину віддався своїй пристрасті до творчості. Із цієї хвилини я можу вважати, що провидіння почало захищати мене. Всю цю зиму я з насолодою вивчав перші шість сонат Еммануїла Баха[182] й, як мені здається, добре їх засвоїв. У той же час небо, мовби в нагороду за мою ретельність і наполегливість, послало мені невелику роботу, що дала мені можливість існувати