Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Острів КРК та інші історії 📚 - Українською

Читати книгу - "Острів КРК та інші історії"

596
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Острів КРК та інші історії" автора Юрій Романович Іздрик. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Острів КРК та інші історії» була написана автором - Юрій Романович Іздрик, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Сучасна проза".
Поділитися книгою "Острів КРК та інші історії" в соціальних мережах: 

До цієї книжки увійшли речі, написані кількома роками раніше, коли світ ще не виглядав таким приреченим, але, безперечно, вже був приречений.
«Острів КРК», повість «про кохання як порятунок і свободу як прокляття», та кілька коротких новел — ото, властиво, і весь її вміст. Та ще авторські коментарі, котрі, можливо, крім самого автора, нікому не потрібні. Та ще передмова Юрія Андруховича, більше схожа на післямову до всього корпусу теперішнього українського письменства.
* * *
Іздрик Юрій — прозаїк, поет, культуролог, автор концептуального журнального проекту «Четвер». Живе і працює в Калуші.
Іздрик — один із креаторів станіславського феномену. Творчість Іздрика-поета — це Numen, Торжество нюансованих доторків до буття, текстових тіней, з котрих вибудовується розгорнений простір-задля-уяви, необов'язковий і сповнений симпатичних ігрових монстрів. Іздрик-прозаїк тяжіє до ремінісцентної гри з читачем a la Nabokoff, коли зміст і суперзміст сховані у мікро- і макрошаради натяків та екстраполяцій, синонімічних рядів і псевдоцитат, гри у палімпсести та паліндромічне самоцитування. Нарцисизм творчості Іздрика створює достатню відстань між його іронічно-смаковою культурологічною нарацією та художніми текстами. Схильний до візуально-текстового синтезу, іздрик знайшов у цій сфері мистецтва альтернативу традиційній візіопоезії, зберігаючи при цьому значний потенціал атракційованої наративності. Остаточне перетворення Іздрика на культового письменника відбудеться, безперечно, завдяки «дев'яностикам». На тлі їх креативної неспроможності деміургія Іздрика сприймається гіпертрофовано.
Володимир ЄШКІЛЄВ
* * *
Художнє оформлення автора

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 22
Перейти на сторінку:

Іздрик

Острів КРК та інші історії 

Передмова та інші дурниці

«Існування мови є рудиментарним».

ІЗДРИК.

Існування мови рудиментарним не є. Підтвердженням цьому може слугувати ну хоч би цілий ряд випадкових синтаґм, недоречно поєднаних лексем, фонетичних зчеплень, які — сподіваюся — трапляться читачеві де-небудь на сторінках цієї збірки. Унаслідок чого й виникне так звана «сфера комунікативної напруги», по-іншому кажучи, message, послання, звістка, вість, ба більше — надвість, вона ж повість. І якщо тут необхідні якісь виправдання, то ось вони: «Елементарно збувається будь-яка фіґня, варто лише її записати». Ні, трохи вище: «Ти напевно помітив, що останнім часом все написане збувається». Редагуючи це місце в рукописі (колись років тому п'ять), я ледь уникнув спокуси, щоб не взяти на перший погляд вставне слівце «напевно» під двозначну охорону граматично коректних, але схильних до смислового компромісу ком: напевно, можливо, wahrsheinlich, правдоподібно, здається.

Насправді ж тут задумане цілком інше «напевно» — те, яке вважаємо синонімом до «обов'язково», «неминуче», «безумовно»: «Ти напевно помітив». Це адресувалося безпосередньо мені, прямо, жорстко і, як кажуть нині популярні телеведучі, «без обиняків» — принаймні так я відчув: «Слухай, ти! Ти напевно помітив! Бо ти не міг не помітити!» А я справді помітив — і на той час, і раніше, і зараз тим більше — усе написане збувається, саме так, збувається (не тепер, то в «Четвер»), збувається, чорт забирай, і от вам відповідь на втисячне сформульоване з аудиторії «Пане Юрію, наскільки герой вашого останнього життя є ліричним, а наскільки автобіографічним?»

Що ж, пане Юрію (Іздрику), публіка — дура, автор — молодець. Адже він, автор, знає, що проза напевно мусить бути автобіографічною. Навіть якщо його, автора, привселюдно й навіки викрито в постмодернізмі («поцмодернізмі», казав один дотепник): і цілком не без підстав викрито: холодні ігри (у т.ч. в класики), мляві пасьянси, безглузді цитати, інтертексти-палімпсести, комбінації-рекомбінації, нанизування відмінків, насилування відтінків, автотерапевтичні вправи з субліматором — так бридко усе це виглядає зовні, до того ж «суцільна тягуча каша, замішана на злості, розпачі і еротично-дефекаційних проблемах». І що ти скажеш нам тепера? Хоч би якісь порізи на венах або рани в легенях показав чи принаймні хоч зіжмакані простирадла! А то тільки проколи і проколи — у тексті… Та він просто відсутній, його немає, автора!

Але покиньмо її на цій високій екстатичній хвилі, цю публіку, дурепу осяйну. Тим більше, що якоюсь найчистішою, найнесвідомішою часткою своєї колективної душі вона його, автора, любить і читає, і від нього потаємно кайфує. І це головне — коли не з міркувань есхатологічних, то принаймні в межах запропонованого дискурсу, як похмуро жартують окремі укладачі підсумкових коментарів.

Звернімося натомість (але ненадовго) до речей автентичних, фактичних, біографічних, подекуди автобіографічних і навпаки. І якщо правда, що слава до Іздрика прийшла разом із «Воццеком» (а що таке «правда»? і що таке «слава»? і хто такий Воццек, на честь якого у Станіславі названо цілий кіоск?), але якщо все це дійсно так, то в цій книжці маємо Пре-Іздрика. Себто Іздрика передвоццеківських часів, часів останньої війни трохи пізніших: часів першого четвергування з усіма наслідками — а було тоді літо під горіхами, і були запаморочливі нові напої (як, наприклад, «Козацький»), були філармонії, сцени, були клавесини в загашниках, наїзди на Львів, а також повні кишені каштанів і прози, ніяк не спроможних скластися у цілість уривків, тут таки втілених у якому-небудь забитому кошеняті чи завислому комп'ютері, була невідповідність програм (Word 5! PaintBrush!) і амбіційних заяв, були з'яви дедалі нових типів і типес, справжній тобі прихід, Прихід Героїв, і було вперше мовлено про якийсь там феномен…

І я мав щасливу змогу все це читати або — що частіше — слухати іноді також уперше, — з окремих папірців і якихось непристосованих зошитів, писане від руки і друковане на машинці з російськими літерами, де бракувало не те що сакрально-унікального «ї», але й елементарного загальновживаного «і», й від усього цього дратівливо, нестерпно — на версту! — відгонило аматорством, початківством, дитячим садком, божевільнею, манєчкою, фенєчкою, вічним дилетантизмом, а місцями — пропагандою сексу, насильства, війни і людиноненависництвом як найвищою формою любові. Це вже потім я виріс, порозумнішав, перестав писати і зрозумів, що найцінніше в літературі — саме аматорство й початківство, що не дай Боже комусь у цій справі нарешті зістати професіоналом і бути пійманим і довіку посадженим за свій приватний мовний конвеєр. Не вірте мудакам, які навчають вас, ніби Набоков був професіоналом, о юні початкуючі літератори. Це принагідно.

Але я відійшов від теми — усе про своє, особисте. Зрештою, я й не наближався до неї, ні на степ не наближався. Або навпаки — настільки глибоко в ній засів, що ніяк не знайду необхідної літературознавчої дистанції. З огляду на пропиті разом роки це справді важко і не завжди мені вдається — відокремитися від Іздрика. Найгірше, що я це передбачив ще на самому початку, в часи, коли ця книжка писалася ним «po raz pierwszy». Мій текст називався «Розправа з Іздриком», оригінал втрачено, палімпсеста не буде, але пам'ятаю дослівно: «Про нього будуть думати, що це я. Деякі з моїх текстів припишуть йому». Авжеж, «елементарно збувається будь-яка фіґня, варто лише її…» — далі за текстом.

Тож далі — за текстом, пливи за текстом, читачу, за всіма під- і надтекстами цієї літературної пам'ятки, за її водами, руслами, течіями, працюй веслами, плавниками, хвостом, чи що там у тебе, все далі й далі за текстом, адже там, за текстом — інший берег, паралельне буття, повна дійсність, де не потрібні вже ні публіка, ні критика, ні література, ні навіть мова, що її існування за найвищим рахунком є рудиментарним[1].

Юрій Андрухович,

далі за текстом переважно згадуваний як Патріарх

Острів КРК[2]

1(епілог). Дівчинко моя, прощавай. Дивними були наші дні. І короткими. Хай простить нас Бог, що ми зазнали так мало щастя разом. Я буду думати про тебе ще.

2(жовтень). Хрущ був за сценою[3], коли почався весь той джаз[4]. На сцені перебували Патріарх, Прокуратор і хор, самовіддано імітуючи серце, а за сценою Хрущ чекав повені. Він знав напевно, що театр має бути затоплений, але не вмів відчути того достовірно. Спочатку йому ввижалися полчища білих мишей, що оминали і омивали його подібно хвилям, та це було надто просто, підозріло просто, і згодом

1 2 ... 22
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Острів КРК та інші історії», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Острів КРК та інші історії"