Читати книгу - "Дванадцять стільців. Золоте теля, Євген Петрович Петров"

— Я віце-король Індії, — заявив він, осмілівши.

— Мовчи, наволоч! — ліниво відповів на це Кай Юлій. І з відвертістю римлянина додав — Уб'ю! Душу вийму!

Це зауваження найхоробрішого з імператорів і воїнів враз бухгалтера протверезило. Він сховався під ковдру і, тяжко думаючи про своє сповнене тривог життя, задрімав.

Вранці Берлага крізь сон почув дивні слова:

— Посадили психа на нашу голову. Так було добре втрьох — і раптом… Май тепер клопіт з ним! Чого доброго, цей проклятий віце-король усіх нас перекусає.

По голосу Берлага зрозумів, що слова ці вимовив Кай Юлій Цезар. За якусь хвилину, розплющивши очі, він побачив, що на нього з надзвичайним зацікавленням дивиться людина-собака.

«Кінець, — подумав віце-король, — зараз вкусить!»

Але людина-собака несподівано сплеснув руками і запитав людським голосом:

— Скажіть, ви не син Хоми Берлаги?

— Син, — відповів бухгалтер і, схаменувшись, одразу ж заволав — Віддайте нещасному віце-королю його вірного слона!

— Погляньте на мене, — запросила людина-дворняга. — Невже ви мене не пізнаєте?

— Михайле Олександровичу! — викрикнув бухгалтер, який ураз прозрів. — Оце так зустріч!

І віце-король щиросердо розцілувався з людиною-собакою. При цьому вони обидва з розмаху вдарилися лобами. Почувся стук, як в більярді. На очах Михайла Олександровича були сльози.

— То ви не божевільний? — запитав Берлага. — Чого ж ви дурня корчите?

— А ти чого дурня корчиш? Теж! Слонів йому подавай! І потім, мушу вам сказати, друже Берлага, віце-король для доброго божевільного — це слабувато, слабувато, слабувато.

— А мені шуряк сказав, що можна, — запечалився Берлага.

— Візьміть, наприклад, мене, — сказав Михайло Олександрович, — тонка гра. Людина-собака Шизофренічне марення, ускладнене Маніакально-депресивним психозом і до того ж майте на увазі, Берлаго, похмурий стан душі. Ви гадаєте, це мені легко далося? Я працював над першоджерелами. Ви читали книгу професора Блейлера «Аутистичне мислення»?

— Н-ні, — признався Берлага голосом віце-короля, з якого зірвали орден Підв'язки і розжалували у денщики.

— Панове! — закричав Михайло Олександрович. — Він не читав книги Блейлера! Та не бійтесь, ідіть сюди. Він такий же король, як ви — Цезар.

Двоє інших мешканців невеличкої палати для осіб з неправильним поводженням наблизилися.

— Ви не читали Блейлера? — запитав Кай Юлій здивовано. — Дозвольте, по яких же матеріалах ви готувалися?

— Він напевне виписував німецький журнал «Ярбух фюр психоаналітик унд психопаталогік», — висловив свої міркування неповноцінний вусач.

Берлага стояв як обпльований. А знавці так і сипали хитромудрими висловами з теорії і практики психоаналізу. Всі зійшлися на тому, що Берлазі буде недобре і що головний лікар Титанушкін, повернення якого з відрядження чекали з дня на день, викриє його за п'ять хвилин. Про те, що повернення Титанушкіна наганяло і на них сум, вони не вважали за потрібне говорити.

— Може, мені треба знайти іншу манію? — лякливо запитав Берлага. — А що, коли я стану Емілем Золя чи Магометом?

— Пізно, — сказав Кай Юлій. — В історії хвороби вже записано, що ви — віце-король. А божевільний не може міняти свої манії, як шкарпетки. Тепер ви все своє життя будете в ідіотському становищі короля. Ми сидимо тут уже тиждень і знаємо порядки.

За годину Берлага вже знав з усіма подробицями невигадані історії хвороб своїх сусідів по палаті.

Поява Михайла Олександровича в божевільному домі пояснювалася ділами досить простими, житейськими. Він був відомим непманом, який випадково не доплатив сорок три тисячі прибуткового податку. Це загрожувало йому вимушеною поїздкою на північ, а справи настирливо вимагали присутності Михайла Олександровича тут, в Чорноморську. Дуванов, — так звали мужчину, який вдавав з себе жінку, був, як видно, дрібним шкідником, який не без підстав побоювався арешту. Але зовсім не схожим на них був Кай Юлій Цезар, який у паспорті значився колишнім присяжним повіреним І. М. Старохамським.

Кай Юлій Старохамський пішов до божевільного дому з високих ідейних міркувань.

— В Радянській Росії, — казав він, задрапувавшись у ковдру, як у тогу, — божевільний дім — це єдине місце, де може жити нормальна людина. Все останнє— це надбедлам. Ні, з більшовиками я жити не можу. Вже краще я поживу тут, поруч зі звичайними божевільними. В усякому разі, ці хоч не будують соціалізм. Потім, тут же годують. А там, в їхньому бедламі, треба працювати. Але я на їхній соціалізм працювати не буду. Нарешті, тут у мене є особиста свобода. Свобода совісті. Свобода слова…

Побачивши санітара, що проходив мимо, Кай Юлій Старо-хамський верескливо закричав:

— Хай живуть Установчі збори! Усі на форум! І ти, Брут, продався відповідальним працівникам! — І обернувшись до Берлаги, додав — Бачили? Що хочу, те й кричу. А спробуйте на вулиці!

Весь день і майже усю ніч четверо хворих з неправильною поведінкою різалися в «шістдесят шість» без двадцяти і сорока, гру хитру, яка вимагала самовладання, кмітливості, чистоти духу і ясності мислення.

Вранці повернувся з відрядження професор Титанушкін. Він швидко оглянув усіх чотирьох і одразу ж наказав вигнати їх з лікарні. Не допомогли ані книга Блейлера, ані похмурий стан душі, ускладнений маніакально-депресивним психозом, ані «Ярбух фюр психоаналітик унд психопаталогік». Професор Титанушкін не поважав симулянтів.

І вони побігли вулицею, розштовхуючи перехожих ліктями. Попереду біг Кай Юлій. За ним поспішали жінка-мужчина і людина-собака. Позад усіх плентався розвінчаний віце-король, проклинаючи шуряка і з жахом думаючи, що тепер буде?