Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Крістіна 📚 - Українською

Читати книгу - "Крістіна"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Крістіна" автора Стівен Кінг. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 154 155 156 ... 177
Перейти на сторінку:
наростала гнітюча впевненість: Джиммі десь посіяв свої ключі, і все піде коту під хвіст, ще навіть як слід не розпочавшись.

Повернувся він, хитаючи головою.

— Не можу найти. Йой, я їх десь згубив. Ото трясця.

Але місіс Сайкс, приблизно триста фунтів живої ваги, у линялій хатній сукні й з волоссям, накрученим на рожеві бігуді, виявила благословенну практичність:

— Джимчику, а в кишеньках дивився?

Обличчя Джиммі осяяв подив, і він засунув руку в кишеню своїх зелених робочих штанів. А звідти, з присоромленою усмішечкою, витяг зв’язку ключів. На них теліпався брелок, який продають у крамниці подарунків у монровілльському торговельному центрі — велика гумова яєчня з одного яйця. І те яйце вже потьмяніло від бруду.

— Ось ви де, смоктунці малі, — сказав він.

— Юначе, стежте за словами, — дорікнула місіс Сайкс. — Просто покажи Деннісу, який ключ відмикає двері, а свою лайку залиш собі в голові.

Скінчилося все тим, що Джиммі простягнув мені три ключі «Шлейґ»[169], бо вони ніяк не були позначені й він не міг сказати, який ключ до чого підходить. Один з них був від головних гаражних воріт, один відмикав задні гаражні двері, ті, що вели на звалище битих машин, і ще один був від дверей Віллової контори.

— Дякую, — сказав я. — Джиммі, я їх тобі поверну одразу ж, як тільки зможу.

— Чудово, — зрадів Джиммі. — Передавай привіт Арні, коли побачиш.

— Обов’язково.

— Деннісе, точно не хочеш яєчні з беконом? — спитала місіс Сайкс. — Бо я багацько насмажила.

— Дякую, — сказав я, — але мені правда вже пора.

Годинник показував чверть по восьмій; уроки в школі починалися о дев’ятій. Арні зазвичай під’їжджав десь о восьмій сорок п’ять, сказала мені Лі. Часу було обмаль, але достатньо. Я сперся на милиці й звівся на ноги.

— Джиме, допоможи йому, — скомандувала місіс Сайкс. — Не стій стовпом.

Я хотів було запротестувати, але вона тільки відмахнулася.

— Деннісе, я не хочу, щоб ти гупнувся на сідниці, поки йтимеш до машини. Бо ще знов собі всю ногу поламаєш.

Проказавши це, вона галасливо розреготалася, а Джиммі, слухняна дитина, практично на руках відніс мене до «дастера».

Небо того дня було плісняво-сірим, і по радіо передавали, що над вечір знову випаде сніг. Я поїхав через усе містечко до школи, вибрав проїзд, що вів до учнівської стоянки, і припаркувався в передньому ряду. Те, що Арні зазвичай ставить машину в задньому ряду, я знав і без Лі. Я повинен був з ним побачитися, насадити наживку в нього перед носом, але так, щоб при цьому він був якнайдалі від Крістіни. Коли поряд не було машини, вплив Лебея наче слабшав.

Я сидів, тримаючи ключ у замку запалювання на позначці «АКСЕСУАРИ», щоб працювало радіо, і дивився на футбольне поле. Зараз видавалося неможливим, що колись ми з Арні обмінювалися сендвічами на тих засніжених трибунах. Годі було повірити, що я й сам бігав по тому полю й викидав колінця, одягнений у каркас, шолом і тісні штани, такий дурний, що був твердо переконаний у невразливості свого тіла… а може, навіть у власній безсмертності.

Якщо так, то більше я так не вважав.

До школи з’їжджалися учні: паркували машини та йшли до корпуса, базікаючи, гигочучи й дуркуючи. Я згорбився на сидінні, бо не хотів бути впізнаним. Біля дверей на головному кільці зупинився автобус і виплюнув зграйку малечі. Тремтячи від холоду, декілька хлопців і дівчат тусувалися в курилці, де того дня минулої осені Бадді напав на Арні. Той день теж видавався тепер неймовірно далеким.

Серце гупало в грудях, я сидів увесь зіщулений. Якась малодушна частка мого «я» мріяла, щоб Арні просто не приїхав. Та потім я побачив знайомі червоно-білі обриси Крістіни. Вона завернула зі Шкільної вулиці й рушила під’їзною дорогою для учнів зі швидкістю двадцять миль на годину, пахкаючи білим вихлопом з труби. Арні сидів за кермом у шкільній куртці. На мене він не подивився, просто поїхав до свого звичного місця в глибині стоянки й припаркувався.

«Просто принишкни й не висовуйся, і він тебе не помітить, — шептала та боягузлива, зрадницька частка мого розуму. — Він пройде повз тебе, як і вони всі».

Та натомість я відчинив дверцята й незграбно виставив милиці назовні. Спираючись на них усією вагою, я ривком вийшов з машини й став на втрамбований сніг паркувального майданчика, почуваючись трохи Фредом Макмюрреєм у тій старій кінокартині «Подвійна страховка»[170]. Зі школи донісся гаркавий дзенькіт першого дзвінка, з такої відстані слабкий і неважливий. Арні йшов на уроки пізніше, ніж колись. Моя мама казала, що він ледь не огидно пунктуальний. От тільки Лебей, мабуть, таким не був.

Арні наближався до мене, з підручниками під пахвою, опустивши голову, що зринала й ховалася серед машин. Обійшов фургон, тимчасово зник з очей, а потім знову вигулькнув. І тоді підвів очі, і наші погляди зустрілися.

Його очі розширилися, і він інстинктивно розвернувся впівоберта до Крістіни.

— Сам собі голим здаєшся, коли за кермом не сидиш? — спитав я.

Арні знову подивився на мене. Кутики губ трохи опустилися донизу, неначе він розкуштував щось дуже несмачне.

— Як там твоя пизда, Деннісе? — спитав він.

Джордж Лебей цього не казав, але натякав, що його брат мав надзвичайний талант діймати людей, відчуваючи їхні слабкі місця.

Я, човгаючи, зробив два кроки вперед на милицях, а він просто стояв і посміхався з опущеними кутиками губ.

— А як тобі було, коли тебе Реппертон Пиздопиким обзивав? — спитав я в нього. — Так сподобалось, що ти вирішив інших ним таврувати?

Щось у ньому наче здригнулося — може, тільки в очах промайнуло, — але презирлива сторожка посмішка з губ не зійшла. Надворі було холодно. Я не надів рукавиць, і руки на перекладинах милиць почали німіти. Від нашого дихання в повітря виривалися хмарки пари.

— А в п’ятому класі, коли Томмі Декінджер обзивав тебе Пердоротим? — спитав я, підвищуючи голос. Розсердитися на нього не входило в план гри, але гнів у мені наростав, він тремтів усередині. — Подобалось тобі? А пам’ятаєш, як Лед Смайт був черговим і штовхнув тебе на вулиці, а я стягнув з нього кашкет і засунув йому в штани? Де ти був, Арні? Цей Лебей недавно об’явився, а я — я завжди тут був.

Знову той проблиск здригання. Цього разу він відвернувся впівоберта, посмішка згасла, очі шукали Крістіну — так відчайдушно виглядають кохану, загублену в натовпі терміналу або автостанції, чи нарик так видивляється свого дилера.

— Так сильно вона тобі потрібна? —

1 ... 154 155 156 ... 177
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крістіна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Крістіна"