Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

лежало. Ото був вечір! — сказав рудий ветеран. — А іншим разом, уранці, я бачив, як цей чорнопикий кабан ходив тут із відром і шваброю — змивав з підлоги кров. Бачив я тебе, як ти тут кров змивав? — спитав він у гладкого негра-бармена.

— Авжеж, сер, — відповів бармен. — Не раз. Авжеж, сер. Але ви ніколи не бачили, щоб я з кимось бився.

— Чули? — сказав рудий ветеран.-^ Шваброю — кров з підлоги!

— Сьогодні, видно, теж нічка буде нічогенька, — сказав другий ветеран. — То що, старий, — звернувся він до Річарда Гордона, — може, ще по одному?

Річард Гордон відчував, що хмеліє. Власне обличчя в дзеркалі за стойкою вже почало здаватися йому чужим.

— Як вас звуть? — спитав він високого комуніста.

— Джеке, — відповів високий. — Нельсон Джекс.

— Де ви побували, перше ніж потрапили сюди?

— Де тільки не побував, — відповів той. — У Мексіці, на Кубі, в Південній Америці, де я тільки не побував.

— Я вам заздрю, — сказав Річард Гордон.

— Заздрите? Чому? Ви можете працювати так само, як я,

— Я написав три книжки, — сказав Річард Гордон. — А зараз пишу четверту, про гастонський страйк.

— Це добре, — сказав високий. — Це чудово. Як, ви сказали, ваше прізвище?

— Річард Гордон.

— А! — сказав високий.

— Що значить це «а»?

— Нічого, — відповів високий.

— Ви читали мої книжки? — спитав Річард Гордон.

— Читав.

— І вони вам не сподобалися?

— Ні,— сказав високий.

— Чому?

— Не хочеться й казати.

— Скажіть.

— По-моєму, ваші книжки — лайно, — сказав високий І відвернувся.

— Ну, сьогодні, здається, моє свято, — сказав Річард Гордон. — Сьогодні я, здається, іменинник. Що ви будете пити? — і спитав він у рудого ветерана. — В мене ще є два долари.

— Пиво, — сказав рудий. — Слухай, я тебе поважаю. По-моєму, всі твої книжки — перший клас. А цей радикал хиренний нехай котиться к бісовій матері.

— У тебе з собою немає часом якоїсь твоєї книжки? — спитав другий ветеран. — Я б залюбки почитав. Скажи, а тебе в журналах друкують? В «Оповіданнях про Дикий Захід» чи в «Воєнних пригодах»? «Воєнні пригоди» я б, ну, щодня читав.

— Цей довгий, що він за один? — спитав Річард Гордон.

— Кажу ж тобі: хиренний радикал, — сказав другий ветеран. — У таборі їх повно розвелося. Ми б їх повикурювали, але кажу ж тобі: більшість хлопців не пам'ятає.

— Чого не пам’ятає? — спитав рудий.

— Анічого не пам'ятає,— відповів другий.

— От скажи, ти мене бачиш? — спитав рудий.

— Бачу, — сказав Річард Гордон.

— А ти віриш, що дружина в мене — найгарніша жіночка в цілому світі?

— А чого ж.

— Можеш мені повірити, — сказав рудий. — І закохана в мене безтямно. Вона як рабиня. «Дай-но мені,— кажу, — ще чашечку кави». А вона: «Зараз, татусю». І несе каву. І так у всьому. Вона мене просто обожнює. Будь-яка моя примха для неї — закон.

— От тільки де вона? — спитав другий ветеран.

— Отож-бо й воно, — сказав рудий. — Отож-бо й воно, друже. Де вона?

— Він не знає, де вона, — сказав другий ветеран.

— Більше того, — сказав рудий, — я не знаю, де бачив її востаннє.

— Він не знає навіть, у якій країні вона живе.

— Але можеш не сумніватися, брате, — сказав рудий. — Хоч би де вона була, ця дівчинка вірна мені.

— Свята правда, — сказав другий ветеран. — Даю голову на відріз, що це так.

— Іноді,— сказав рудий, — мені здається, що вона — Джін-джер Роджерс і тепер знімається в кіно.

— Цілком може бути, — сказав другий.

— А іноді заплющу очі й бачу, як вона сидить тихесенько вдома й чекає мене.

— Пильнує домашнє вогнище, — сказав другий.

— Атож, — сказав рудий. — Вона в мене — найгарніша жіночка в цілім світі.

— Тільки от що, — сказав другий ветеран. — Моя мати теж гарна жінка.

— Авжеж.

— Вона померла, — сказав другий ветеран. — Не будемо балакати про неї.

— А ти одружений, брате? — спитав рудий у Річарда Гор-дона.

— Одружений, — відповів він.

Вія дивився вбік — там, перед стойкою, за кілька чоловік від себе, він бачив червоне обличчя, блакитні очі й рудуваті, мокрі від пива вуса професора Макуолсі. Професор Макуолсі дивився просто себе, і Річард Гордон бачив, як він допив свій кухоль і, відкопиливши нижню губу, зняв піну з вусів. Річард Гордон помітив, які в нього яскраво-блакитні очі.

Річард Гордон раптом відчув, що йому важко дихати. І він уперше зрозумів, що відчуває чоловік, коли дивиться на іншого чоловіка, заради якого його кидає дружина.

— Що з тобою, старий? — спитав рудий ветеран.

— Нічого.

— Ні, з тобою щось зробилось. Я бачу, що тобі погано.

— Ні,— сказав Річард Гордон.

— У тебе вигляд, наче тобі щось привиділось.

— Ви бачите он того ферта з вусами? — спитав Річард Гордон.

— Отого?

— Еге ж.

— Що він зробив? — спитав другий ветеран.

— Нічого, — відповів Річард Гордон. — Біс із ним. Нічого.

— Він тобі заважає? Ми можемо його остудити. Навалимося з трьох боків — і гуляй ногами.

— Ні,— сказав Річард Гордон. — Це нічого не дасть.

— Ми з ним поговоримо, як він вийде на вулицю, — сказав рудий ветеран. — Мені не подобається його пика. В цього гада на пиці написано, що він — штрейкбрехер.

— Я ненавиджу його, — сказав Річард Гордон. — Він спаскудив мені життя.

— Нічого, ми з ним поквитаємося, — сказав другий ветеран. — У, гад повзучий. Чуєш, Рудий, прихопи-но пару пляшок. Угробимо паскуду. А ти, старий, розкажи, як же це він устиг? Може, візьмемо ще по кухлю?

— Я маю ще долар і сімдесят центів, — сказав Річард Гордон.

— То, може, візьмемо краще пляшку чогось міцнішого? — сказав рудий ветеран. — Бо від пива в мене вже очі на лоба лізуть.

— Ні,— сказав другий. — Тобі корисно пити пиво. Бочкове шво. Тільки це пиво й будемо пити. Гайда, поквитаємося з фертом, а потім повернемося й перепустимо ще по кухлику.

— Ні. Не чіпайте його.

— Ні, братухо. Ми цього так не залишимо. Ти ж сказав, Що цей гад спаскудив тобі жінку.

— Життя. Життя, а не жінку.

— Тьху, пардон. Не ображайся, старий.

— Він розтратник і шахрай, — сказав рудий ветеран. — Ладен закластися, що за нього обіцяно винагороду. Слухайте, їй-богу, я ж бачив сьогодні його фото на пошті!

— А що ти робив на пошті? — підозріливо спитав другий,

— Одержував листа. Маю я на це право чи ні?

— А табір що — не має адреси?

— Може, ти ще скажеш, що я туди ходив класти гроші на книжку?

— Що ти робив на пошті?

— Нічого. Зазирнув туди по дорозі, і край.

— То ось тобі за це, — його приятель розмахнувся і, наскільки це можна було в такій тисняві, вдарив його.

— Ну, знову завелися друзі-приятелі,— сказав