Читати книгу - "Ходіння по муках"

Обличчя у нього стало презирливим. Він тихо побрязкував гранатами, що висіли на поясі. Катя знітилась. Він сказав:

— У місті діло для вас знайдеться. Можна в шинок — співати, танцювати, можна — кокоткою, можна і в канцелярію — на машинці. Не пропадете.

Катя схилила голову, — почувала, що він дивиться на неї, і від цього погляду не могла підвести голови. І як і тоді з Мишком, вона раптом зрозуміла, чому погляд Олексія так злісно спинився на її тім’ї. Не такий тепер був час, щоб прощати, милувати. Не свій — означало — ворог. Спитала, як їй жити. Спитала у бійця, ще гарячого від скачки, від свисту куль, від хмелю перемоги… Як жити? І Каті диким здалося це запитання. Спитати — з яким другом, за яку волю летіти по степу в тачанці? — отут би по-доброму блиснули його очі…

Катя зрозуміла й удалась до хитрості, як маленьке звіря. За цю добу вперше спробувала захищатися:

— Погано ви мене зрозуміли, Олексію Івановичу. Не моя вина, що мене ганяє, як сухий лист по землі. Що мені любити? Чим мені дорожити? Не навчили мене, то й не питайте. Навчіть спочатку. (Він перестав постукувати гранатами, значить — насторожився, прислухався). Вадим Петрович проти моєї волі пішов у білу армію. Я не хотіла цього. І він мені кинув докір, що у мене немає ненависті… Я все бачу, все розумію, Олексію Івановичу, але я — осторонь… Це жахливо. В цьому вся моя мука… Ось чому я вас спитала, що мені робити, як жити…

Вона помовчала і потім одверто, ясно глянула в очі Олексію Івановичу. Він кліпнув. Обличчя стало простуватим, розгубленим, ніби його здорово ошукали. Рука полізла на потилицю, почухала.

— Це — драма, це ви правильно, — сказав він, кривлячи носа. — У нас — просто. Брат убив у мене на подвір’ї германця, хату спалили і — пішли. Куди? До отамана. А ви, інтелігенція… Справді…

Катина хитрість вдалася. Олексій Іванович, видно, мав намір тут-таки розв’язати прокляте питання: за яку правду боротися таким, як Катя, — безземельним і безкінним.

Це було марне заняття коло плоту під черешнею, на яку дивилась Катя. Їй захотілося зірвати дві чорні ягоди, що висіли сережкою, але вона, як і раніш, тихо стояла перед Красильниковим, тільки у великих очах її, осяяних небом, миготіли іскорки гумору.

— Якщо ми, мужики, вас, міських, годуємо, — значить, вам треба стояти за нас, — сказав Олексій Іванович, посилюючи враження рішучим рухом. — Ми, селянство, проти німців, проти білих, проти комуністів, але за сільські вільні Ради. Зрозуміло?

Вона кивнула. Він говорив далі. Тоді вона звелась навшпиньки і лівою рукою, тому що на правій було розірвано під пахвою, зірвала дві ягоди: одну поклала в рот, другу крутила за хвостик.

— Якби я була сільська — все було б ясно, — сказала вона і виплюнула кісточку. — Скільки разів чула: батьківщина, Росія, народ, а що це таке, — от, бачу вперше. — Вона з’їла другу ягоду, оглядаючи Олексія Івановича, його золотаву на світлі борідку, розхристаний на грудях кожух, міцні ноги, страшне озброєння.

— Народ, народ, — промовив він, все більше ніяковіючи, — невелика цяця, звісно… Але свого не віддамо. — Він міцно вхопився за пакіл, що стирчав з плоту, пробував — чи міцний. — Жорстоко будемо воювати хоч з цілим світом… Вам, Катерино Дмитрівно, не мене, — наших би анархістів послухати, вони майстри… Тільки… (Брови його ворухнулись, очі допитливо сковзнули по Каті). Біда з ними, — шибеники несосвітенні, алкоголіки… Мабуть, так, що вас не варто їм і показувати…

— Дурниці, — сказала Катя.

— Тобто як дурниці?

— Так, я не маленька, з цим до мене не сунешся.

— Це ви добре говорите…

У Каті здригнулося підборіддя, усміхаючись потягнулась знову до черешневої гілки. Почувала, як усе тіло проймає, пестить сонячна спека. І це був сон наяву.

— Все-таки, — сказала вона, — що ж я могла б у вас робити, як ви думаєте, Олексію Івановичу?

— По освітній справі… У батька заводиться політвідділ… Кажуть, газету свою хоче завести…

— Ну, а ви?

— Я?.. — Він знову взявся за пакіл, гойднув пліт. — Я простий боєць, візник на кулеметній тачанці, моє місце — в бою… Ви, Катерино Дмитрівно, спочатку обдивіться, зразу, звісно, не рішайте. Я вас зведу з невісткою, братановою жінкою Мотроною. Ми вас у сім’ю приймемо…

— А батько Махно наказав мені прийти увечері нігті йому чистити.

— Що?! — Олексій зразу вхопився обома руками за пояс під кожухом, навіть ніс у нього загострився. — Нігті?.. А ви що йому відповіли?

— Відповіла, що я — полонена, — спокійно сказала Катя.

— Гаразд. Пошле за вами — ідіть. Тільки я теж там буду…

З ганку в цю хвилину, метляючи фартухом, збігла товста Олександра.

— Їдуть, їдуть! — закричала вона, кидаючись відчиняти ворота. Здалека було чути крики «ура», окремі постріли, тупіт коней. Повертався батько з армією. Катя й Олексій вийшли на вулицю. Хмари куряви здіймалися над шляхом. На пагорках, повз вітряки, мчали вершники, тройки.

Головна частина армії входила в село. Кругом крутились хлопчаки, бігли дівки. Мокрі, вмилені коні носили боками. Махновці стояли на возах, у поросі, в поту, з заломленими шапками.

В тачанці з розмаяними краями перського килима їхав Махно. Він, узявшися в боки і тримаючи коло стегна смушеву шапку, сидів на снарядному ящику. Бліде обличчя його застигло в напруженні, запечені губи були стиснені.

За ним у другому возі їхали шість чоловік, на вигляд городян — у піджаках, в м’яких капелюхах, у солом’яних кашкетах, всі з довгим волоссям, з борідками, в окулярах: анархісти з штабу й політвідділу.