Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

Народився він 24 червня 1897 року на Звенигородщині в Капустянському лісництві, де працював лісником батько — Макар Минович. Мама, Євгена Цибульська, походила з родини заможних хліборобів звенигородського села Товмач.

Іван закінчив земську школу (чотири класи), згодом курси Паршина в Москві. Окрім диплома за шість гімназійних класів, отримав із Московського навчального округу привітання, оскільки був визнаний найкращим студентом з математики. Опріч математики, Іван дуже любив спорт. Ще навчаючись, він викладав теорію фізичного виховання і вів практичні заняття. Тут виявилося його уміння подавати команди.

Тим часом розпочалася Світова війна. Під впливом російської пропаганди Іван Лютий-Лютенко вирішив іти на фронт. Його приписали до 55-го полку піхоти на Ходинці під Москвою — в команду «вольноопрєдєляющіхся», а на фронті зарахували до 8-го Московського гренадерського полку.

Якось під обстрілом німців (разом з солдатами) він зняв із колючого дроту трупи російських офіцерів. За це був представлений до нагороди та ще й отримав право продовжувати навчання в Тифліській школі прапорщиків.

На Кавказ поїхав через рідне село. «Це була неймовірна несподіванка. Мене ніхто не чекав і не сподівався зустрічати, — згадував Лютий-Лютенко. — І раптом я до хати!.. Радість, утіха, обійми, цілування і сльози, рясні сльози матері й сестри, що з радості й говорити не могли».[959]

Побувши вдома два дні, Іван через Харків та Ростов-над-Доном поїхав до Тифліса. У школі вільних місць не виявилося, і юнака відправили в Омську школу прапорщиків. Через вісім місяців здійснилася мрія сільського хлопця — він став офіцером.

Юрій отримав призначення до Києва. «У Києві, — пише він, — комендантом тоді був німець Медер, а штабс-капітан Олександр Загродський був у нього одним із ад’ютантів. Медер був дуже суворий і вимогливий до солдатів. Мене призначили до складу 2-ї дивізії, що стояла в Ромні на Полтавщині. Прибувши в Ромен, я зголосився у штаб дивізії. В канцелярії були офіцери — генерал і полковник, а збоку сиділи якісь дівчата-панянки. Мене запитали, де я хочу служити — в Умані чи в Черкасах? Слухаючи нашу розмову, дівчата перекидалися стиха між собою словами, сміючись, а потім одна з них і каже до мене:

— А чого то ви цвенькаєте по-чужому?.. Ви ж українець!..

Тут і офіцер, що оформляв мої папери, заговорив до мене по-українському. Це було для мене дуже дивною і дуже милою несподіванкою, якої я і думкою не міг припустити, а не те що почути. Після оформлення паперів ми пішли всі разом на вечерю».[960]

Івана призначили помічником командира 12-ї роти 290-го полку, що дислокувався в Черкасах. Прослужив він на цій посаді півроку. А тоді… тоді прогриміла Лютнева революція.

Невдовзі 290-й полк очолив Володимир Сікевич, який визнавав Центральну Раду. За її наказом повів свою частину проти більшовиків, що наступали з Харкова. Неподалік Гребінки зустрілися… «Частини їхні складалися переважно з малоросів і свідомих українців, але збаламучених принадною пропагандою большевицьких агітаторів, які обіцяли безтурботне райське життя після остаточної перемоги совєтської влади. Розгорівся завзятий бій, в якому я був поранений у ногу», — згадував Лютий-Лютенко.[961]

Одужавши, Лютий-Лютенко повернувся до полку. Невдовзі він вже бився проти більшовиків неподалік станції Бобринської. «Це були переважно червоні матроси з Чорноморської фльоти, — розповідав він. — І хоч вони були регулярні фронтовики, «купані в морі, сушені бурями і гартовані сонцем», як любили чванькувато підкреслювати, та на суші вони показалися неповороткими, а в деяких ситуаціях зовсім безпорадними. Ми їх розбили вщент!»[962]

За Директорії сотник Лютий-Лютенко отримав призначення на посаду командира 25-го Черкаського куреня, що дислокувався у Смілі. «За яких два-три місяці, під безперервним вереском большевицької пропаганди, в батальйоні залишилося всього-на-всього 27 козаків, а решта, здеморалізувавшись… порозбігалися «грабувати награбоване». Одного разу, на вузловій станції Цвіткове, зустрілися ми з дезертирами, що, залишивши фронт, зі зброєю в руках і в повному виряді їхали цілим ешелоном. Просяклі наскрізь большевицькою пропагандою, вони, в основному росіяни, взялися зривати з нас офіцерські погони і жовто-блакитні відзнаки. Мій товариш вихопив шаблю і відтяв нахабі руку, що простяглася до його мундира. Зчинився гармидер з «общєпонятнимі» матюками, здавалось, спалахне бій і кровопролиття. Але зразу, ніби на якусь команду, дезертири притихли. Мабуть, побоялися битися з нами…»

Відступаючи разом із Запорозькою дивізією під командою Олександра Загродського на Христинівку, Лютий занедужав на тиф. Залишивши товариша в уманській лікарні, запорожці помандрували далі. А в Умань вдерлися москалі. «В першу чергу кинулись вони до шпиталю виловлювати хворих старшин, перевіряючи руки всіх хворих… — згадував сотник. — Якщо на руках були мозолі, тверді і порепані долоні, то цей для них був «свой», «наш». Коли ж руки були чисті, гладенькі, без мозолів, то власників таких рук большевики вважали за «білоручок», панів-неробів, експлуататорів «робочого класу» і… починали «кошерувати» на допитах, а непритомних і ослаблих, що не могли встояти на ногах, стріляли просто в ліжках».[963]

Лютого врятувала сестра милосердя. Вона забинтувала йому обидві руки по лікті, мовляв, вони знівечені вибухом міни…

Лікувався в уманській лікарні Іван цілий місяць. Потім знайомі перевезли його на хутір, що входив до місцевості, де разом із братами Дерещуками партизанила отаман Маруся. За місяць Лютого-Лютенка перевезли до Мокрої Калигірки, біля якої «гуляв» отаман Гризло, «дуже толковий, розумний чоловік, старий революціонер».[964]

І ось Іван переступив поріг рідного дому… А «по селах лунала стрілянина. Було чути крики, плач дітей, голосіння-благання жінок і гавкіт собак. Це був розгул большевицьких «карательных отрядов». І так