Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

яке зібрали за півтори, а то й дві доби після захоплення міста, Чехівський поінформував присутніх: «Революційний комітет з часу повстання був весь час в контакті з Директорією, посилав їй постійно інформації про стан справ у Києві та отримував од Директорії інструкції. Серед вказівок Директорії мається й така, аби Революційний комітет вжив відповідні після знищення гетьманської влади заходи до менту приходу Директорії: охоронити державне майно, сприяти нормальному ходові життя у столиці. Керуючись цією директивою Директорії, — вів далі голова ревкому, — Революційний комітет визнав відповідним наставити по всіх міністерствах комісарів, які провадили би біжучу роботу та оберігали інтереси держави».

Яку практичну роботу могли провадити по міністерствах професійно ні до чого не здатні малописьменні добродії — це також тема окремого дослідження. Важливо тут інше: ніякої «держави», інтереси якої на той момент треба було «оберігати», навіть формально вже/ще не існувало. Українську Державу Директорія «скасувала», а свою, рідну, Українську Народну Республіку, здогадалася проголосити лише наприкінці січня.

Поза тим, наявність нехай віртуального ревкому «посилювала» позицію Винниченка всередині Директорії, насамперед супроти Петлюри, за спиною якого ясно проглядалися багнети «січовиків». «Наявність» ревкому дозволяла говорити про наявність якихось його комісарів, делегованих до міністерств з метою «провадити» та «оберігати». Наявність ритуально-віртуальних комісарів дозволяла говорити про наявність їх «Ради», яка «провадила» та «оберігала». Наявність Ради комісарів, для тих, хто міг би поставити факт її існування під сумнів, підтверджували протоколи засідань. Питання на цих засіданнях розглядалися найрізноманітніші, але як реально можна було виконати ухвали, враховуючи параліч усіх державних структур та міської думи, — таємниця за сімома замками. Можливо, вона буде роз’яснена в майбутньому, під час наступних грецьких календ.

В умовах хаосу, який запанував у Києві з відходом німців, саме есдеківський «ревком» був єдиною «інстанцією», яка могла хвалитися тим, що «втримала» ситуацію в столиці під контролем до приходу в місто республіканських військ, тобто тих самих січовиків.

«Рада комісарів» і Директорія

Офіційно відносини між двома інституціями було встановлено аж 17 грудня. Згідно з офіційним протокольним записом, це сталося в Києві, куди на засідання Ради комісарів прибув із Вінниці 42-річний Юрій Коллард.

Хто такий Юрій Коллард?

Полтавчанин за місцем народження, інженер-технолог за освітою, залізничник за родом занять, Коллард був земляком Петлюри, що разом з Андрієвським, Дмитром Антоновичем та іншими він бувспівзасновником Революційної Української партії, ідеологом якої був Микола Міхновський. Після розколу РУП на «есдеківську» та «самостійницьку» течії, Коллард, правдоподібно, відійшов від активної політичної діяльності. У 1907—1912 рр. він працював на будівництві Транссибірської залізниці, у 1912—1915 рр. — інженером на Кавказькій, а згодом — і на Мурманській залізниці. З падінням романовського режиму Коллард очолив управління залізниць на Поліссі, вступив до Української партії самостійників-соціалістів, а за часів Української Держави обійняв якусь керівну посаду в Міністерстві шляхів сполучення.

Ю. Коллард (1875—1951 рр.). Суспільне надбання

Партійна приналежність визначила і політичну орієнтацію Юрія Колларда. Всередині антигетьманського табору він належав до групи Петлюри—Коновальця—Андрієвського, яка жорстко опонувала групі Винниченка—Чехівського, які мріяли про встановлення в Україні про­комуністичного, промосковського режиму. В листопаді-грудні вожді першої групи перебували в Білій Церкві, за місцем дислокації Осадного корпусу; вожді другої перебралися до Вінниці — від гріха подалі. У випадку теоретично можливої поразки це відкривало можливість евакуюватися на територію Галичини, а за найнесприятливішого розвитку подій — ще далі.

«Рада комісарів» і Директорія — продовження

Отже, у вівторок, 17 грудня Коллард «передав Раді комісарів привітання від Директорії й ознайомив в загальних рисах з діяльністю її» — хоча ще за два дні перед тим, як запевняв Чехівський, Рада «посилала» їй «постійні інформації» та отримувала від неї у відповідь «інструкції». Важливо також запам’ятати, що Коллард «передав своє уповноваження від Директорії, як викон. обов’язки міністра шляхів Директорії» і на цій підставі був включений «без голосування до складу Ради комісарів».

Запам’ятавши це, формулюємо гіпотезу: станом на 17 грудня «уряд» якщо не всієї, то принаймні частини Директорії вже існував — бодай на папері.

«Державна нарада» неіснуючої держави

Підтвердження цієї гіпотези давно відомі. 12—14 грудня «реабілітатори національного українського руху» зібралися у Вінниці на засідання, яке згодом було гордо іменовано «Державною нарадою». І це при тому, підкреслимо вкотре, що ніякої держави, бодай формально, ще не існувало — її похапцем проголосили лише наприкінці січня.

Головне питання порядку денного — визначення форми майбутнього державного устрою нової післягетьманської, націонал-соціалістичної України. Розглядалися три варіанти:

— парламентська республіка та скликання Установчих Зборів («за» — Петлюра, Андрієвський, більшість УСДРП, УПСФ, УХДП, УТП, «Поалей-Ціон»),

— радянська влада на засадах «трудового принципу» («за» — Винниченко, Макаренко, Швець, центральна течія УПСР, «Селоспілка»),

— радянська влада у формі диктатури пролетаріату («за» — «незалежна» фракція УСДРП та ліва / «боротьбисти» / УПСР).

Результат палких дискусій: «процес державотворення в УНР спрямувати по компромісному “третьому шляху”: в основі його було прагнення побудувати державу радянського зразка з використанням деяких рис, притаманних західним демократіям». Ці принципи і були зафіксовані в Декларації 24 грудня[428].

Загадка «Державної наради»

Але є в цій історії одне «але». Детальні життєписи Скоропадського та Петлюри дозволяють зробити висновок: 12—14 грудня Головного отамана у Вінниці не було, про ухвалені там рішення він дізнався пізніше. Аргументи такі.

По-перше, в ніч проти 14 грудня розпочався загальний штурм Києва військами, які були підпорядковано Петлюрі як Головному отаманові. Отже, маловірогідно, що в день загального наступу «головнокомандувач» перебував за 260 кілометрів від своїх військ. По-друге, 14 грудня в Києві відбулася таємна зустріч Скоропадського з невідомими до сьогодні учасниками «помірних українських і земських діячів з метою вмовити гетьмана припинити кровопролиття в Києві».

«Найпомірнішим» українським земським діячем був, як відомо, сам Симон Васильович. Тональність розмови — це повторення його декларації, яка побачила світ наступного дня. На цій зустрічі гетьман нібито передав залишки державної скарбниці — в обмін на гарантії безперешкодного виїзду з України для себе та своєї родини. «Залишки державної скарбниці» — це декілька мільярдів карбованців...[429] Те, що такий обмін справді відбувся, підтверджує той факт, що Скоропадський був оголошений поза законом лише 17 грудня. Відбулося це в абсолютно дикунський спосіб. Директорія — нелегітимна інституція, яка діяла поза межами права як такого, але перебрала на себе права судової влади! Гетьман був оголошений злочинцем поза нехай формальним, але все ж таки судовим процесом: «На засіданні 17 грудня 1918 року Директорія Української Народної Республіки (УНР проголосили лише в січні наступного, 1919 р. — Д. Я.), розглянувши справу про зраду бувшого гетьмана Павла Скоропадського Українській Народній Республіці та про його злочинство відносно Українського Народу і приймаючи на увагу, що відносно виновности Скоропадського як у державній зраді Українській Народній Республіці (якої не існувало навіть на папері. — Д. Я.), так і в злочинствах щодо Українського Народу немає сумніву, постановила: бувшого гетьмана Павла Скоропадського за вищезгадану зраду і злочинства об’явити поза охороною закону, а його майно — рухоме й нерухоме, яке є на території Української Народної Республіки, сконфіскувати. Підписи»[430].

Схаменутись спробували за 4 доби. 21 грудня Директорія ухвалила формальне рішення про створення «Верховної слідчої комісії для розслідування карної діяльності бувшого гетьмана Скоропадського». Дарма що проіснувала