Читати книгу - "Нічний адміністратор"

Спочатку він прогулювався палубою, перекидався кількома словами зі шкіпером чи телефонував комусь зі своїх численних брокерів, валютних дилерів чи банкірів по всьому світу: «Білле, чому б тобі не ризикнути з німецькими марками? — Джеку, а як щодо швейцарських франків? — єна, фунт, ескудо, малайзійська резина, російські діаманти, канадське золото?» І так поступово, затримуючись то на одному, то на іншому проміжному пункті, він наближався, немов його притягувало таємним магнітом, до носової частини яхти. Потім Роупер зникав. А коли знову з’являвся, виглядав змарнілим.

Але Джед вистачало розуму не благати, не ридати, не кричати і не робити сцени. Тому що це і було тим єдиним, що могло зробити Роупера по-справжньому небезпечним. Для нього це було б незаконним зазіханням на його самооцінку. Він ненавидів, коли жінки пускали шмарклі біля його ніг.

І вона знала, принаймні здогадувалася, що Джонатан робить зараз те, що він намагався зробити в Ірландії. Він убиває себе своєю ж хоробрістю.

Тут було все-таки краще, ніж у погребі repa Майстера, але і набагато, набагато гірше. Тут не було ходіння навпомацки вздовж чорних стін, але лише тому, що він був до них прикутий. Про нього не забули, про його перебування тут знала ціла низка уважних людей. Але ті ж самі люди заткнули йому рот замшевим кляпом і заклеїли пластирем, хоча було домовлено, що вони все це знімуть, коли він подасть сигнал, що готовий говорити, проте вони вже наочно продемонстрували йому, що якщо він даватиме цей сигнал безпідставно, то будуть серйозні наслідки. Відтоді він узяв собі за непорушне правило взагалі не говорити, навіть не вітатися, тому що боявся, що, будучи людиною інколи довірливою, хай навіть у своєму образі готельєра, його «привіт» може перерости в «я надіслав Руку номери контейнерів і назву судна» чи ще якесь зізнання, яке спадало йому на думку в мить агонії.

Але якого зізнання вони від нього вимагали? Що ще вони хотіли знати, чого ще не знали? їм відомо, що він шпигун, і що більшість історій з його минулого — вигадки. Навіть якщо вони не знають, яку саме інформацію він видав, то все одно знають достатньо, щоб змінити або скасувати свій план ще до того, як стане занадто пізно. Чому такий поспіх? Чому така злість? А потім поступово, коли їхні допити ставали все більш нещадними, Джонатан дійшов до висновку, що вони вважали своїм правом вибити з нього зізнання. Він був шпигуном, якого вони вивели на чисту воду. їхня гордість вимагала, щоб він перед повішанням покаявся.

Але вони не врахували Софі. Вони не знали про його Таємну Спільницю. Софі, яка пройшла це все ще раніше за нього. Вона і зараз була поруч з ним, усміхалася йому над горнятком кави, «будь ласка, по-єгипетськи». Прощала його. Звеселяла його: трохи спокушала його, заохочуючи жити світлом дня. Коли вони били його по обличчю — це було довге і продумане побиття, а ще дуже виснажливе — він іронічно порівняв своє обличчя з її і, щоб відволікти-ся, розповів їй про того ірландського хлопчину і «Гекле-ра». Але нічого сльозливого, вона була категорично проти цього, тому вони ніколи не жаліли себе і не втрачали почуття гумору. «Ви вбити цю жінку?» — дражнила вона його, піднімаючи свої темні вищипані брови і заливаючись сміхом, що радше нагадував чоловічий. Ні, він її не вбивати. Цю тему вони закрили давним-давно. Вона вислухала його розповідь про його справи з Оґілві, даючи йому можливість виговоритися, інколи посміхалась, інколи кривилась від відрази. «Містере Пайн, мені здається, ви виконали свій обов’язок, — заявила вона, коли він закінчив говорити. — На жаль, на світі буває різна відданість, і неможливо керуватися ними всіма одразу. Ви, як і мій чоловік, вірили, що виконуєте свій обов’язок патріота. Наступного разу ви зробите кращий вибір. Можливо, ми зробимо його разом». Коли Таббі і Фріскі працювали над його тілом — здебільшого, приковуючи його так, що біль був нестерпним і тривав довго, — Софі нагадувала йому, що її тіло було понівечене також: у її випадку, розтрощене кийком до невпізнанності. А коли він провалювався низько-низько у стан напівпри-томності і думав, як йому вибратися на верхівку цієї щілини, то розважав її історіями про важкі сходження, які йому доводилося робити в Оберленді, — наприклад, північним схилом Юнґфрау, коли все пішло не за планом, і йому довелося стати на бівуак[99] при поривах вітру сто миль на годину. І навіть якщо Софі було не цікаво це слухати, вона ніколи не подавала виду. Вона слухала, не відводячи від нього своїх великих карих очей, вона любила і підтримувала його. «Містере Пайн, я впевнена, що ви тепер ніколи не будете так себе недооцінювати, — сказала вона йому. — Іноді хороші манери можуть приховати від нас нашу відважність. У вас є щось почитати в літаку дорогою назад до Каїра? Я б хотіла почитати. Це допоможе мені не забути, що я — це я». Раптом, на своє здивування, він знову опинився у маленькій квартирі в Луксорі у той момент, коли вона пакувала сумку, кожну річ окремо і не поспішаючи, так наче вибирала собі речі для набагато довшої подорожі, ніж переліт до Каїра.

Звісно, саме Софі і допомагала йому вперто мовчати. Хіба ж вона сама не померла, так і не видавши його?

Коли вони зняли пластир і витягнули замшевий кляп, саме Софі порадила йому попросити поговорити особисто з Роупером.

— Молодець, Томмі, — сказав Таббі, переводячи подих після своїх знущань. — Побалакай з шефом. А потім ми всі разом вип’ємо пива, як у старі добрі часи.

І Роупер у вибраний ним час, у своєму круїзному одязі — включно з білими черевиками з оленячої шкіри і підошвами з натурального каучуку, які Джонатан помітив ще в його гардеробі на Кристалі, — пішов до Джонатана і сів на стілець у дальньому кутку кімнати. У Джонатана промайнула думка, що це вже вдруге Роупер бачить його з розтрощеним обличчям, і в обох цих випадках вираз його обличчя абсолютно однаковий: той самий зморщений ніс, те саме критичне оцінювання збитків і Джонатанових шансів вижити. Цікаво, як би Роупер дивився на Софі, якби він був поруч, коли її били до смерті.

— Ну що, Пайне, все гаразд? — люб’язно запитав він. — Скарг нема? Вони добре за тобою наглядають?

— Постіль трохи жорсткувата.

Роупер добродушно розсміявся.

— Не можна мати все і відразу.