Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

Я глибоко вдихнула, зібравши всю свою впевненість, і нарешті відчинила важкі дерев'яні двері. Усередині пахло старою кавою й легким тютюновим димом. Лише кілька столиків були зайняті. Я провела очима по залу і швидко знайшла його. Валеріо сидів за столиком у кутку, спокійно помішуючи каву. Його темний дорогий костюм виглядав ідеально, а на обличчі не було жодної емоції. Лише холодний, пильний погляд темних очей. Власне, як завжди.

Він підняв голову і спокійно кивнув.

— Сідай, Вікторіє, — голос його був тихим, проте в ньому відчувалася сталь.

Я наблизилась, намагаючись виглядати впевнено, хоча всередині все стискалося від напруги. Повільно сіла навпроти нього.

— Ви сказали, що це терміново. Що вам потрібно? — я намагалася тримати голос рівним, хоча серце стукало в грудях.

Валеріо не поспішав відповідати. Він повільно зробив ковток кави, ніби зважував кожне слово. Потім нарешті заговорив:

— Я не люблю говорити навколо. Тому скажу прямо. Я знаю про тебе усе, Вікторія.

Я стиснула кулаки, але стрималась.

— Ви спеціально покликали мене, щоб сказати це? — тихо промовила я, відчуваючи, як хвиля обурення накриває мене.

Валеріо нахилився трохи вперед, його погляд став ще холоднішим.

— Ти не розумієш, у що вплуталась. Камілло зараз на піку своєї кар'єри. І ти, зі своїми проблемами, тільки тягнеш його назад.

Його слова вдарили боляче, але я намагалася не показати цього. Він на мить затримав погляд на мені, а потім ледь помітно посміхнувся. Однак ця посмішка була не доброзичливою.

— Ти гадаєш, що я нічого не знаю? — він знову посміхнувся, відкидаючись на спинку крісла. В його руках з’явилась сигарета, утім він не спішив її запалювати. — Про твоє минуле. Про батьків, хто ти. Про того... Абеле. Про те, як він переслідував тебе. І ти справді думаєш, що цей жах не наздожене Камілло?

Я різко вдихнула, відчуваючи, як серце впало десь у п'яти.

— Ви... стежили за мною?

— Ні, я просто не дозволяю людям наражати мого сина на небезпеку. — він спокійно зробив ще ковток кави. — Можеш сприймати це як турботу. Або як попередження. Вибір за тобою.

Моя спина напружилась, і я ледь не вп'ялася нігтями в край столу. Я знала, що він грає на моїх страхах, і це розлютило мене.

— І знаєш, Вікторіє. Дуже дивно, що ти подала на отримання громадянства одразу ж після вашого весілля. І тому я пропоную тобі ось що, — він знову нахилився ближче до мене, зберігаючи холодний вираз обличчя. — Тобі потрібно громадянство? Я його швидко тобі зроблю Повір, я маю багато зв’язків і значно кращих, ніж в мого сина. Але, зрозуміло, що ти маєш кинути Камілло.

— Камілло — дорослий чоловік. Він сам вирішує, з ким бути. І якщо ви думаєте, що я просто зникну, бо ви так сказали, то ви помиляєтесь.

— Я поважаю твою впертість. Але впертість — це не завжди сила. Подумай про це, — він усміхнувся, уважно стежачи за моїми очима. — Бо.. знаєш, якщо я не зможу зробити гірше тобі. Так трішечки натякнути для чого ти в Італії, аби тобі не дали громадянство, то… Зможу зробити це для Камілло.

— Що ви маєте на увазі? — тихо перепитала я, відчуваючи як починає тремтіти голос.

— Ох, повір я знаю, як давно він чекав цієї гри з Орсо. І як давно він хоче знову поїхати на світові змагання. Але знаєш, дуже легко зробити, аби його виграни з абсолютно усіх клубів, аби його кинули абсолютно усі спонсори, агенти. Байдуже. Він швидко забуде, що таке великий теніс, а люди ще швидше забудуть про нього. Однак, ти можеш це виправити.

Він повільно піднявся зі свого місця, взявши пальто.

— Ти маєш вибір, Вікторіє. І краще тобі зробити його правильно. Для Камілло.

Його постать зникла за дверима, залишивши після себе лише запах кави й холодну тривогу в моїй душі.

Повітря в приміщенні здавалося важким, майже задушливим. Валеріо, зі своєю бездоганною поставою та холодним виразом обличчя, лише кілька хвилин тому вийшов за двері, проте його присутність досі відчувалася в кожному куточку кімнати, а слова відлунювали в моїй голові, мов різкі удари молотка.

Я сиділа за столом, бездумно дивлячись у порожню чашку кави, яку навіть не помітила, як випила. Пальці тремтіли, хоч я й намагалася приховати це, щільно зчепивши руки. Що він мав на увазі? «Для Камілло». Як я можу «правильно» вирішити? У нього жодного права втручатися в наше життя… але хіба він це розуміє?

Його прохолодний і відсторонений голос усе ще лунав у моїй свідомості: «Я знаю, як давно він чекав цієї гри з Орсо». Валеріо знав про Камілло все. Знав, як важливі для нього змагання. І тепер цей чоловік, без жодних вагань, погрожує зруйнувати життя своєму ж власному синові. Все через мене.

Я притиснула долоні до обличчя, глибоко вдихнувши. Це був не вибір. Це була розмова з дияволом, який поставив ультиматум: пожертвувати собою чи поставити під удар майбутнє Камілло. Слова, які здавалося б, я мала сказати, застрягли у горлі. «Ніколи. Я не відступлю. Я не дозволю йому зруйнувати те, що ми будуємо разом із Камілло». Однак ця впевненість зникала, як тільки я згадувала ту вразливість у його очах, коли ми розмовляли про його мрію — повернутися до світового тенісу.