Читати книгу - "Пан Ніхто"

— Шампанське вивітрилось, — сказала Грейс, торкнувшись устами келиха. — Програма також закінчилась. Чи не час розраховуватись?

Я зробив знак кельнеру, зайнятому біля другого столика вельми делікатною справою — відкоркуванням шампанського.

— Ви дозволите мені розрахуватися? — запитала жінка, потягнувшись до своєї сумки.

— При багатшій уяві ви могли б вигадати й інший спосіб образити мене, — проказав я.

— Я не мала наміру ображати вас. Але у вас сутужно з грішми.

— Це мене не хвилює. Тільки-но їх витрачу, сяду на поїзд — і все.

— Бо ви всього лише бідний стипендіат. Чи не так, Майкле?

— Так само, як і ви лише бідна секретарка.

— Не зовсім бідна. В Сеймура досить негативних якостей, однак скупість не фігурує серед них.

Ми розрахувалися й підвелись.

— Куди ми ідемо, до вашого готелю чи до мого? — діловито запитала Грейс, поки ми пробиралися поміж столів до виходу.

— Куди хочете.

— Мені однаково, — знизала плечима жінка. — Гадаю, що обидва номери підслуховують.

— Гадаєте чи знаєте?

— Це майже те саме. Я рідко помиляюсь у своїх припущеннях, Майкле.

Я взяв у гардеробі легке вечірнє манто Грейс, допоміг їй вдягнутися, а коли вийшли на вулицю, знову запитав:

— Чому ви думаєте, що нас можуть підслухувати?

— Це запитання задайте тим, хто встановлював апаратуру, — сухо відповіла жінка.

Потім вона зупинилась на тротуарі і подивилася на мене поглядом, дещо несподіваним своєю прямотою:

— Ви дуже посередньо граєте роль наївного і помиляєтесь, вважаючи, що й люди навколо вас наївні.

— Вас, наприклад, я ніколи не підозрював у наївності, — відповів я.

— Правильно: мене ви вважаєте обманщицею, яка наївно уявляє, що може обдурити вас.

Вона знову покрокувала порожнім освітленим тротуаром. Просто перед нами у темному небі виникла, немов намальована, виблискуюча під променями схованих прожекторів гостроверха баня Ратуші.

Десь далеко гудів розвідувальний літак. Жінка йшла якийсь час мовчки, по тому знову заговорила:

— Знаю, що й цього разу не повірите мені, але мені вже непереливки жити у світі, де кожен має тебе за шахрая і всі на тебе чатують — і свої і чужі.

— Охоче вам вірю. Тільки цей світ не я вигадав.

— Хто його вигадав, не знаю, однак і ви його частка. Ось слухайте!

Грейс вхопила мене за руку і знову зупинилась, прислухаючись до гудіння літака.

— Чуєте? Кружляє, чатує… Чатують і в небі, і на землі, і навіть у ліжку… Усе їхнє життя й увесь смисл життя полягає в невтомному чатуванні.

— Ця гра — не самоціль, — заперечив я, делікатно вивільняючи свою руку. — Йдеться про долю людства.

— Так, так, знаю: і кожен сурмить, що саме він його охороняє. Тільки чи не думаєте ви, що чим ширше розгортаються рятувальні операції, тим більше зростає шанс для людства злетіти в повітря?

— Робота в Сеймура, бачиться, вплинула на вас негативно, — зауважив я. — Соціологія, не кажучи вже про інше, неминуче штовхає вас у трясовину песимізму. Змініть фах, знайдіть собі щось спокійніше.

— На спокійніших місцях звичайно гірше платять, — відказала Грейс, коли ми знову попростували порожнім тротуаром. — А в кінцевому рахунку вони не завжди бувають спокійнішими. Власне, Вільям витягнув мене з такого-от спокійнішого місця, і я гадаю, що мушу бути вдячна йому за цей жест…

— … Але не вдячні.

— Здається, так.

— Не соромтесь. Це вина не ваша особиста, а родова. Людина — невдячне створіння.

— Сеймур помітив мене в одній експортній фірмі, де я була другорядною стенографісткою…

— Сеймур займався експортом? Експортом соціології, звичайно.

— Він виявив до мене інтерес, але я йому відмовила, бо не знала, що він за один, і, може, тільки через те, що відмовила, його інтерес до мене посилився, і я дістала місце з утричі вищою платнею, не кажучи вже про поїздки й усе інше.

Ми завернули в маленьку вуличку, де містився готель. Гудіння літака давно вже загубилося десь над морем, і в нічній тиші відлунювали тільки наші кроки.

— Ви цілком пристойно влаштували своє життя, — промовив я, рискуючи порушити ідилічну тишу. — Не розумію: чого ви ще хочете?

— Не розумієте? Ви можете читати цілі лекції про дружбу, а все-таки не розумієте?

— Але ж друг є? Розумний, сміливий, багатий, а як я встановив сьогодні, ще з прекрасною будовою тіла…

— Маєте рацію, — промовила немов сама до себе жінка. — Ви справді нічого не розумієте.

________

Кав'ярня-кондитерська була маленька, але в ній я помітив усе, що мені потрібно, — машину для еспресо, багатий асортимент дорогих шоколадних цукерок і господиню перестиглої молодості з добродушним повним обличчям. Тому я, перед тим обдивившись крізь вітрини з десяток подібних закладів, увійшов саме сюди.

Раннього недільного ранку я був єдиний клієнт кондитерської і, певно, ще довго залишатимусь єдиним. Неквапно випив кави і лише після того кинув побіжний погляд на цукеркові коробки, обв'язані стрічками.

— Я хотів би послати знайомому коробку гарних цукерок, — сказав я, підійшовши до вітрини.

— Сьогодні ж неділя… — непевно відповіла господиня англійською мовою, ще гіршою за мою.

— Правильно. Але якраз сьогодні в нього день народження. Жінка облишила на мить ганчірку, якою протирала апарат для кави, й гукнула у сусіднє приміщення:

— Ерік!

Потім пояснила:

— Пошлю малого. Які ви цукерки хочете?

— Які-небудь справді гарні.

Те, що я хотів чогось справді гарного, зробило жінку ще поступливішою. Вона зняла з вітрини чотири великі коробки й заходилася демонструвати мені якості шоколадних ласощів. Саме в цей момент з'явився «малий». Це був дванадцятирічний хлоп'як з енергійно закопиленим носом і заповзятливим виразом обличчя. Я вибрав дорогу коробку й повідомив початкуючому кур'єрові найнеобхідніші відомості:

— Пан Тодороф, Ньоре Зьогаде, 35. Не знаю точно поверх, бо він недавно переїхав туди, але гадаю, ти знайдеш квартиру.

— Знайду, пане, не турбуйтеся, — відповів кур'єр із самовпевненістю, яка мене тільки потішила.

________

Як твердить прислів'я: «День без зустрічі з Сеймуром — втрачений день». Та останнім часом у моєму календарі такі дні не траплялися. Навіть у неділю, яка, за християнськими звичаями, призначена для відпочинку, Вільям обтяжив мене запрошенням на пообідні гостини.

З метою помститися йому за цю люб'язність, а також і для того, щоб якомога раніше звільнитися, я подзвонив у двері вже о другій годині. Однак мої сподівання порушити пообідній відпочинок американця не справдилися. Служник відчинив мені й провів до старовинної трапезної, наявність якої у цих величезних і мертвих апартаментах я взагалі не підозрював. Грейс і Сеймур ще сиділи за столом, а каву щойно подали.

— А, ви прийшли вчасно! — привітно зустрів мене Вільям.

І