Читати книгу - "Диригент, Долорес Редондо"

— Тату, — знову подав голос хлопчик.

— Замовкни, Томасе. — Ленкс повільно розвертався до нього.

— Я не замовкну, — відказав той, підступивши на крок ближче до свого батька.

— Томасе, будь ласка... — заблагала перелякана мати.

Однак хлопчик ступив ще один крок уперед, поки сестра і бабуся намагалися завадити йому, тягнучись до нього, мов паростки виноградної лози.

— Тому ти крався ночами до кімнати Мішель?

— Замовкни! — звелів Ленкс. Він уже повністю розвернувся до сина. Їх розділяла лише канапа.

— Він заходив до твоєї кімнати? — запитала його дружина, дивлячись на доньку. На її непримітному обличчі промайнув якийсь новий вираз, що наділив її певною красою. Саме тоді Амая звернула увагу на її подібність із сином.

Дівчинка заплакала й кивнула.

— Він лякав мене. — зізналася вона.

В очах жінки читалася відраза до Мартіна, а в очах хлопчика — вирок батькові.

— Заради бога! — обурено скрикнув Ленкс. — Це ж моя донька.

Я б ніколи не торкнувся її. Ви ще більш збочені, ніж я думав, якщо могли вигадати таке. — Він опустив руки й оглянув зброю, наче раптом усвідомив, що міцно стискав її пальцями.

— Ленксе, підніміть руки! — наказала Амая, підвищивши голос. Вона зайняла більш зручну позицію для здійснення пострілу.

Ленкс витріщався на свого сина-підлітка так, наче вони були самі в кімнаті.

— Ні, — мовив Томас, — ти не торкнувся би її, але без жодних вагань повбивав би нас усіх. Я вже давно це знаю.

— Замовкни!

— Ти прорепетирував з Ендрюсами. Ось чому пропала скрипка Мішель.

— Замовкни, Томасе! Стули пельку!

— Ти не любиш нас, — дуже спокійно сказав Томас, констатуючи факт.

«Ти не любиш нас», — пролунав голос маленької дівчинки в голові Амаї.

— Замовкни! — гаркнув Ленкс, нервуючись дедалі більше.

«Замовкни!» — гаркнула її мати, наближаючись до неї.

— Ти ніколи не любив нас, — мовив Томас.

«Ти ніколи не любила мене», — мовила дев’ятирічна Амая.

— Я не любив вас?

«Він уб’є свого сина так само, як вона вбила тебе. Він вистрелить у нього».

— Наказую вам опустити зброю! — крикнула Амая.

Мартін Ленкс почув наказ. Здавалося, її голос повернув його до реальності. Події розгорталися з блискавичною швидкістю. Він розвернувся і тієї ж секунди вистрелив.

Амая здригнулася від сильного удару в груди, відчувши, як усе повітря виходить з її легенів. Вона впала горілиць. Одна половина її тіла залишилася у вітальні, а друга опинилася в коридорі. Оглушена, але притомна, вона слухала крики присутніх; немовля плакало. Дивно, що болю не було, але вона задихалася. Дівчина відкрила рота й зробила глибокий вдих, прагнучи заповнити порожнечу, що стрімко збільшувалася. І тоді її пройняв біль. Різкий, всеохопний.

Смертельний. Нажахана, вона підняла голову в намаганні щось побачити. Маленька темна пляма розміром не більше монети розповзалася саме там, де — вона знала це напевно! — була верхівка її серця.

«Шок, викликаний пострілом. Звичайний шок. Ти тисячу разів читала про такі стани. Годі думати про кулю в твоєму тілі».

Амая спробувала піднести руку до пораненого місця і помітила, що все ще стискає пістолет. Їй подумалося, що інструктор пишався би нею.

«Тримай зброю так міцно, ніби хтось намагається відібрати її у тебе», — сказав Сальвадор, коли навчав її стріляти у Памплоні. Передсмертні думки видалися їй цікавими. Вона здійняла другу руку й інстинктивно намацала місце, куди влучила куля, згадуючи бронежилет, який була змушена залишити в Новому Орлеані, перш ніж сісти в автобус. Їй ввижався голос інструктора, який мовив таке: «У світі немає захисту від куль. Поліціянта врятує не бронежилет, а вправність».

Здалеку долинав вереск переляканих людей. Канапа заважала їй роздивитися, що відбувається, проте вона розпізнала голос хлопчика, який благав про допомогу. Захекана, вона обперлася об підлокітник і затамувала дух, оскільки кожен ковток повітря завдавав їй такого пекельного болю, що в очах темніло, і виникала загроза знепритомніти. А непритомніти не можна. Таким було друге правило для пораненої людини. Не випускаючи пістолет, вона поповзла в глиб кімнати, піддавшись спокусі оглянути місце на підлозі, де Ленкс поцілив її. Крові не було. Куля застрягла всередині. Уява намалювала шматочок металу біля її серця, пошкоджені тканини, перерізані вени.

«Припини. Це шок, викликаний пострілом».

У вухах відлунювала глуха пульсація — серце оленятка шалено калатало.

«Якщо ти піддасися паніці, то спровокуєш тахікардію. Почнеться фібриляція передсердь, і тоді...»

Вона знову обмацала рану і трохи натиснула на неї, уявляючи траєкторію кулі. Біль пройняв її з обох боків, але наступної миті став більш стерпним.

«Вибачте, інструкторе. Мені доведеться зробити це однією рукою, але обіцяю вам, що я відпущу зброю лише тоді, коли мене вб’ють», — розвеселившись, подумала вона.

Амая пробиралася далі, спираючись на лікті та п’ятки. Крики хлопчика, плач новонародженого, виття жінок спонукали її рухатися швидше. Вона усвідомлювала, що майже нічого не бачила. Мозок виділяв велику кількість адреналіну з метою виживання, викликаючи часткову сліпоту — здавалося, вона дивиться крізь стару підзорну трубу. Осяяна яскравим техаським сонцем вітальня перетворилася на темний тунель, подібний до того, який описували люди, що вціліли після перестрілки.

Дівчина дісталася канапи. Треба було підвестися, але вона розуміла, що не може звільнити руку, що лежала на грудях. Друга рука, що тримала зброю, служила їй чимось на кшталт кригоруба, завдяки якому вона перекотилася через підлокітник і виштовхнула себе з достатньою силою, аби стати навколішки. Ідея підняти голову була невдалою. Шкіра вкрилася плівкою поту, до горла підступила нудотна хвиля, і вона мало не впала. Довелося визнати, що їй не вдасться випростатися. Щосили чіпляючись за канапу, зіщулившись так, неначе її мучили блювотні позиви, напівпритомна Амая незграбно поповзла на колінах. Найважче було боротися з потребою вдихнути повітря, що було життєво необхідним, але вбивало її, змушуючи стогнати від болю, ускладнюючи її спроби повернути гостроту зору й розгледіти щось крізь туман, яким гарячка застилала їй очі.

Ленкс навалився на свого сина. Осідлавши хлопця, він намагався цілитися у нього, а хлопчик насилу відвертав від себе зброю, обхопивши її обома руками. Тим часом його мати та сестра істерично верещали. Амаї здалося, що хтось подзвонив у двері, а потім кілька разів постукав... Вона спрямувала дуло пістолета на Ленкса. За нормальних обставин постріл би вже пролунав, однак вона усвідомлювала, що може ненароком влучити в когось із родини. Вона нахилилася, докладаючи неймовірних зусиль, щоби тримати чоловіка на мушці, але