Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Відкинуті Богом, Олексій Михайлович Волков 📚 - Українською

Читати книгу - "Відкинуті Богом, Олексій Михайлович Волков"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Відкинуті Богом" автора Олексій Михайлович Волков. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 158 159
Перейти на сторінку:
сили, — простогнав Лук’ян.

— І я не маю, — згодився Данило. — Давай перепочинемо.

— Давай, — підтримав той. — Далеко зайшли. Не знайдуть.

У животах дико смоктало.

— А таки не далися ми, — мовив Данило. — Дзуськи. Нічого. Зараз сонце пригріє, переспимося. Тоді у долину зліземо. Бачив — там річка якась. І верби по берегах. Вершу сплетемо — на ніч матимемо рибу. А зрання і на ситий живіт — воно інакше.

— Побачимо, — знизав плечима Лук’ян. — Візьми шаблю Гатилову, вона важча. Якраз до твоєї руки. А мені ту віддай.

— Чому ж ніс усю дорогу? — не зрозумів Данило, обертаючи зброю в руці. — Шабелька гідна. Золотом обкута. Давай спатимемо, бо скоро з ніг упадемо. Нема за нами сліду, ми ж долинкою ішли, струмком. А через оті бур’яни навіть хто би добирався — хрустітиме так, що мертвий очі роззявить.

— Гаразд, — не заперечував Лук’ян. — Збуди, як перший прокинешся.

Скрутившись клубком, він підібгав під себе коліна й заплющив очі. Притиснувшись боком до побратима, Данило перекинувся на спину, і його могутні груди почали здійматися високо та спокійно. Очі ще раз розплющилися, і він високо у небесах побачив хижого птаха, що кружляв трохи осторонь.

Згадав, як щось схоже трапилося торік у морі. Тільки тоді над головою літали чайки. Вони були набагато ближче, ніж оцей орел, і заважали роздивитися усю глибину небес, яка так наполегливо кликала до себе. А він намагався пронизати її поглядом у саму височінь, аби побачити, що там.

То були чужі небеса, і там жив чужий Бог. Тут усе складалося інакше, і, вполювавши оком беркута, Данило довго розглядав його. Птах ширяв дуже високо, та очі поступово звикли, і йому вдалося роздивитися те, що, здавалося, з такої відстані побачити неможливо. І тоді погляд спробував сягнути ще далі. Ця височінь не була такою густою та синьою. Напевно, через те, що під нею не хлюпали смарагдові хвилі, натомість лежав жовто-зелений степ, такий самий неосяжний, наче море.

Нічого не вийшло й цього разу. Небеса не пускали його до себе. Навколо цвірінькали степові птахи. Він прислухався — крім них, кругом простягалася лише тиша. Очі заплющилися.

…Коли Данило прокинувся, Лук’ян сидів спиною до нього, трохи осторонь. Сонце перейшло небосхил і вже хилилося до обрію, ховаючись за китички трави, які росли найвище.

— Давно не спиш? — запитав Данило.

— Є трохи, — відповів той.

— А чому мене не збудив?

— Спи, ти більший. Тобі й сну більше треба. Я вже наспався.

Данило звівся на ноги й обдивився. Вони лежали на горбі, й місцину навколо можна було добре проглянути. Заспокоївшись, він усівся. Виявилося, Лук’ян прокинувся давненько і, перейшовши назад до струмка, надер верби й плів тепер вершу. Щось було з ним не те. Це одразу ж упало в очі. Лук’ян дивився перед собою, але, здавалося, нічого не бачив, і пальці його самі собою брали тоненькі гілочки й заламували їх, уплітаючи в належні місця, які відчували на дотик.

— Егей, брате! Що з тобою? — не зрозумів Данило.

— Нічого, — відповів той.

— Не поранений, бува?

— Ні.

— Мо’, заслаб?

— Усе гаразд.

Якийсь час вони плели мовчки, а коли верша була готова, Данило знову глянув на нього.

— Ти наче не тут. Зараз би хто наскочив — тебе голими руками можна брати.

— Сон мені наснився, — пояснив Лук’ян. — Жодного разу такого не бувало. Наче усе насправді сталося. Прокинувся сам не свій, ще наче там, у ньому. І думи тепер одна від одної важча. А куди від них подітися, не знаю.

— Розкажи, — попросив Данило.

Той якийсь час мовчав, а потім почав:

— Снилося мені, що їду я верхи з величезним загоном. А на чолі його князь Глинський Михайло.

— Хто?! — скривився Данило.

— Князь наш колишній, за якого ми пішли звідси.

— Та ж він помер давно.

— То й що, — не зрозумів Лук’ян. — Кажу тобі — наснилося. І радником я при ньому, ось так, як у Хизира був.

— І що далі?

— А далі сниться, що зустрічаємо ми у степу інший загін вояків, іще більший, а його веде князь Острозький Костянтин, той, про якого мірошник Радим розповідав.

— Тож він також помер! — здивувався Данило.

— Ну й нехай. Кажу тобі — наснилося. У сні не раз трапляється те, чого не буває. От зустрілися ми у степу, а я бачу — серед вояків Острозького ти на коні гарцюєш, і шабля у тебе золотом обкута. Шанує тебе князь, полковником ти у нього. Я кажу — Даниле, це ж я! Побратим твій! Не упізнаєш мене?

Данило зацікавлено слухав, а Лук’ян розповідав так, наче й справді досі перебував у тому дивовижному сні.

— Тоді ти з коня зліз та обійняв мене. І князі обидва обійнялися й разом рушили. А потім скакали ми у степу, аж доки не зустрілись із татарами. І рубали ординців наші вояки. І князі обидва, котрі тут між собою воювали, разом татарву били. А тоді ми верталися, і ти розповідав мені, що тепер човни будуватимеш такі, як у Фландрії, щоби плавали вони річкою нашою по всьому світі й торгували. І про гармати розповідав. І казав, що князь Острозький довірив тобі бути головним у тій справі. А ти бідкався, що як візьмешся за це, то бракне часу на янголів, котрі у церквах мають стояти.

Лук’ян замовк, збираючись із думками, а потім додав:

— Щойно воно наснилося, а вже багато чого й не згадаєш. Пам’ятаю лише, що кликав ти мене із собою, аби я оті книжки, що мав у палаці халіфа, наново переписав мовою русинів, та щоб люди наші читали їх, темними не були.

Обоє сиділи мовчки, забувши про сплетену вершу та голод, хоча день хилився до завершення.

— Мені б таке не наснилося… — мовив Данило. — Бачив я одного разу Казкову країну. Ще давно, коли з каперами плавав. Та й ти казав, що бував у ній зі своїм паном. Хіба ні?

— Виходить, так, — погодився Лук’ян. — Це був Істанбул, що в бухті Золотий Ріг, де султан править.

— Не знаю, як воно по-вашому, але вежі у ній високі, зі золотими куполами. І ще багато чого, що неможливо забути, лише раз побачивши.

— Справді, — ствердно кивнув Лук’ян, — лише раз я там бував, а досі перед очима стоїть.

— То я й хотів сказати, — не вгавав Данило, — але ти перебив. Щойно лише подумав про це. Оте, що наснилося тобі, — ще більша казка. Ще більше диво. І якби обирати — не бажав би я тієї Казкової країни. Отого б хотів, що ти у сні

1 ... 158 159
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відкинуті Богом, Олексій Михайлович Волков», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Відкинуті Богом, Олексій Михайлович Волков» жанру - 💙 Пригодницькі книги:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Відкинуті Богом, Олексій Михайлович Волков"