Читати книгу - "Гармонія , Анна Стоун"

Рада з Альбрехтом без проблем дісталися Віджио. Стражники на воротах добре знали їх в обличчя. Проте, щоб ніхто не помітив, у якому стані вони прибули, довелося пообіцяти кілька золотих монет.

Гармонія не хотіла, щоб Мерлін чи Катана дізналися, що сталося насправді. Тим паче граф Карбрі, ймовірно, уже покараний — з якоїсь причини в цьому вони були впевнені.

Того вечора їм не трапився жоден знайомий. Тож, привівши себе до ладу, Рада з Альбрехтом непомітно пробралися до кухні. Особняк графа Локстерна, де вони зазвичай зупинялися, був їм знайомий навіть у напівтемряві.

Після швидкої вечері хлопець та дівчина розійшлися по своїх кімнатах. Вони досі не придумали, що завтра скажуть Мерліну, графам і Катані.

Рада майже одразу провалилася у сон, щойно торкнувшись м’якого ліжка. Альбрехт спав не менш міцно — його не розбудила б навіть гармата. Ці кілька днів остаточно вичавили з них сили.

* * *

Натягнувши ковдру аж до підборіддя, Альбрехт ліниво розплющив одне око. Котра зараз була година, він і гадки не мав. Та вставати зовсім не хотілося.

— Альбрехт, ти тут? — почувся знайомий голос Мерліна з-за дверей.

— Тут я, тут... — буркнув хлопець, змушений підійматися, бо чарівного кільця у нього більше не було, а двері були замкнуті.

— Чому ви не повідомили, що приїхали? — запитав Великий герцог, переступаючи поріг.

Альбрехт миттєво пошкодував, що не підготував відповідь заздалегідь.

— Приїхали пізно, не хотіли будити. Та й роз'їзди нас втомили. — пробубнів він, знову вмощуючись на ліжку. Подушка виглядала надзвичайно привабливо.

— Рада сказала те ж саме. Я сподівався, що почую хоч трохи про виступи...

— Потім, добре? Я спати хочу. — змучено відказав Альбрехт і заплющив очі.

— Уже обід, між іншим. Хоч скажи, коли плануєш вставати? — Мерлін здер із нього ковдру.

— Звідки ж мені знати?! — Альбрехт схопив ковдру і натягнув її до самого горла. — Ми ж не спимо разом, запитай у неї! А я ще посплю... Години дві. А то й три. Поговоримо завтра!

— Мені не подобається така неповага до режиму дня! — буркнув Мерлін, але в його голосі вже з’явилися нотки сміху. — Отже, «великі артисти», спершу обід — потім сон. У їдальні вже накрито!

— Брате, ти безнадійний... — зітхнув Альбрехт, проводжаючи його поглядом.

— А потім спи! — підморгнув Мерлін і зник у коридорі.

Зітхнувши, Альбрехт все ж змусив себе підвестися. Важко було уявити, що вони весь цей час співали та танцювали. Одягнувшись, він спустився до їдальні — минуло не більше десяти хвилин.

Рада вже сиділа за столом — така сама сонна, як і він. Вони обмінялися короткими поглядами, у яких було більше сенсу, ніж у довгій розмові. 

Пообідавши, як і обіцяно, вони знову повернулися до сну. Так непомітно минув ще один день.

* * *

Наступного ранку, повністю відновивши сили, Рада з Альбрехтом вирушили разом з усіма до місця будівництва. За час їхньої відсутності тут відбулося чимало змін — замок був майже готовий. Якщо будівництво триватиме такими ж темпами, до зими все завершиться.

Рада стояла поряд з Альбрехтом, але не наважувалась у присутності сторонніх узяти його за руку. Її іноді пробирав озноб — хотілося притулитися до нього й поплакати. Вони обоє не були певні, що хочуть продовжувати гастролі.

Дивлячись на знайомі вежі, балкони, сходи, Рада не могла повірити, що колись навчалась тут, ходила цими коридорами.

— Ходімо оглянемо замок. — тихо сказала вона, торкнувшись його ліктя.

Альбрехт кивнув, але спершу озирнувся — недалеко граф Локстерн давав розпорядження будівельникам.

— Ми прогуляємось по замку! Якщо Мерлін підійде — передайте йому. — кинув Альбрехт.

— Звичайно. Але будьте обережні, деякі ділянки ще недобудовані. — відповів граф, не відводячи погляду від креслень.

Вони увійшли через головні двері. Перше, що впадало у вічі. — широкі парадні сходи у холі.

— Як дивно... — прошепотіла Рада. — Стільки спогадів. Тут я познайомилася з Віолою та Ритою, тут ми втікали з уроків... Гарні були часи.

Вона озирнулась — усе здавалося водночас знайомим і новим.

— Ти сумуєш за тими часами? — запитав Альбрехт.

Рада зупинилася на сходах, затримавши погляд на поруччі.

— Трохи. Я сумую за школою. За тими, хто був поруч. Мені так хотілося довчитись і стати відомою співачкою.

— Тут навчали співу? — здивувався він.

— Ні, звичайно. Лише магії та основ наук. Але я окремо ходила на курси вокалу, тому й знаю стільки пісень. Переважно народних.

— Але ж твоя мрія здійснилась. — усміхнувся Альбрехт. — Ти співаєш.

— Так… Ти маєш рацію. Про таке я навіть не сміла мріяти. — відповіла вона з усмішкою й міцно стиснула його долоню. — Колись ми так само зазирнемо до «Резенфорда», коли його добудують. Побачимо студентів… разом.