Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

— Що, зовсім не цікаво відчути себе Сколкозбройним?

— Ці штуки повбивали забагато моїх друзів. Тож якщо тобі байдуже, я радше його не торкатимусь.

— Як хочеш, — відказав на це подвижник. — Пропозиція ясновельможного Далінара зводилася до того, щоб ви призвичаїлися до Сколкозбройців. Позбулися трепету перед ними. Адже в половині випадків від них гинуть, бо витріщаються на те, від чого треба ухилятися.

— Еге ж, — тихо підтвердив капітан. — Я бачив, як це буває. Ти ліпше замахнися ним на мене — я ж маю звикати до випадів Сколкозбройця.

— Так, звісно. Тільки захисне покриття принесу.

— Не треба, Загелю, — зупинив його Каладін. — Я маю боятися.

Той якусь хвильку повдивлявся в капітана, а потім, кивнувши, підійшов до Моаша, щоб узяти в нього меча — той саме заходився махати ним уже по другому колу.

Сил пурхнула повз майстра-мечеборця й, обігнувши голови людей, які її не бачили, опустилася Каладінові на плече.

— Дякую, — зронила вона.

Загель повернувся й став у стійку світлооких. Капітан розпізнав у ній одну з дуельних, але не знав, яку саме. Подвижник підступив і змахнув Зброєю.

Паніка.

Каладін не зміг її притлумити. Він миттю побачив смерть Даллета, якому Сколкозброєць пройшов крізь голову. Побачив, як підозріло срібляста поверхня клинка віддзеркалила обличчя з випаленими очима.

Лезо пройшло за кілька дюймів від нього. Загель ступив кров уперед і знову плавно заніс Сколкозбройця. Цього разу він би дістав — тож атакованому довелося позадкувати.

Буря забирай! А ці чудовиська справжні красені!

Майстер зробив наступний випад — і Каладін мусив відскочити осторонь, щоб увернутися. «Загелю, це ти вже перестарався», — подумалось йому. Він знову ухилився від удару, а відтак краєчком ока зауважив якусь тінь. Капітан обернувся й зіткнувся лице-в-лице з Адоліном Холіном.

Їхні очі зустрілися. Каладін чекав на саркастичне зауваження. Адолін перевів погляд на Загеля зі Сколкозбройцем — а потім знову на капітана. Зрештою княжич ледь помітно кивнув і, обернувшись, рушив до Ренаріна.

Пояснення було просте: Убивця в білому взяв гору над обома. І готуватися до бою з ним було нітрохи не смішно.

«Це ще не означає, наче він перестав бути зіпсутим вітрогоном», — подумав Каладін, обертаючись назад до Загеля, який махнув рукою іншому подвижникові і саме віддавав йому Зброю.

— Я маю йти до княжича Ренаріна, — мовив Загель. — Він не може цілий день сидіти сам, доки я тренуватиму таких дурнів, як ви. Івіс тим часом покаже вам кілька спарингових рухів, і нехай кожен із вас — як щойно Каладін — постане перед Сколкозбройцем. Звикайте до такої картини, й ви не заціпенієте, коли все відбуватиметься насправжки.

Капітан і його люди закивали. Лише коли майстер відбіг, Каладін зауважив, що Івіс — то жінка. Попри подвижництво, на ній була рукавичка, а отже мішкувате вбрання й поголена голова, які камуфлювали очевидніші ознаки, не вповні приховували її стать.

Жінка з мечем. Дивне видовище. Хоча, звісна річ, не дивніше, ніж темноокі зі Сколкозбройцем.

Івіс роздала їм палиці, чиї баланс і вага пристойно імітували параметри справжньої Зброї — себто тією мірою, якою дитячий малюнок крейдою «пристойно імітує» людину. А відтак провела з ними кілька звичайних вправ і показала десять Сколкостійок.

Каладін прагнув убивати світлооких, відколи вперше торкнувся списа, і з плином років — до тавра на лобі — навчився робите це досить добре. Але впольовані на полі битви ясновельможні були не бозна-які фехтувальники. Більшість тих, хто справді вмів орудувати мечем, подалася на Розколоті рівнини. Тож стійки були для нього в новинку.

Але він потроху помічав і розумів. Знаючи стійки, можна було передбачити наступний «хід» суперника. І то скористатися цим міг не конче мечеборець (Каладін-бо так само вважав, що клинок — занадто груба зброя)…

А десь за годину капітан відклав тренувальну палицю й підійшов до бочки з водою. Йому та його людям напитися не підносили ні подвижники, ні паршмени. Нічого — він не якийсь там розпещений багатій. Каладін сперся на бочку і, зачерпнувши собі ківш води, відчув глибоко у м’язах приємну знемогу — свідчення того, що він не просто гаяв час.

Він окинув поглядом тренувальний майданчик, шукаючи Адоліна та Ренаріна. Охороняти їх була не його черга: першого пильнували Март і Ет, а другого — троє бійців, яких капітан розставив на пости раніше. Але не перевірити, як там княжичі, він не міг. Бо якщо тут щось трапиться…

На тренувальному майданчику була дівчина. Не подвижниця, а справжня світлоока — та, рудоволоса. Вона щойно забрела у дворик і тепер роззиралася довкола.

Юнак не тримав на неї зла за ту історію з чобітьми — просто типовий приклад, який показував: для світлооких люди на кшталт Каладіна — іграшки. Бавишся, береш у них, що тобі треба, і нітрохи не переймаєшся, коли ці «ігри» залишають їх у куди гіршому становищі.

Таким був Рошон. Таким був Садеас. Така сама й ця дівчина. Вона не зла — їй просто байдуже.

«Певне, до пари князеняті», — майнуло в гадці. Йак із Тефтом також підбігли напитися, але Моаш, зосередившись на фехтувальних стійках, не полишав тренування.

— Непогана, — кинув Йак, простеживши за капітановим поглядом.

— Непогана в чому? — спитав Каладін, намагаючись збагнути, що ж робила та дівчина.

— Непогана на вигляд, — відказав той, сміючись. — Буря забирай, капітане! Ти інколи справляєш таке враження, наче думаєш лише про одне — хто має заступати на пост наступним.

Поблизу енергійно кивнула Сил.

— Вона світлоока, — заперечив Каладін.

— То й що? — спитав Йак, поплескавши його по плечі. — Хіба світлоока не може бути приваблива?

— Ні.

Коротко і ясно.

— Дивний ти, командире, — зронив Йак.

Зрештою Івіс крикнула їм із Тефтом, щоб не байдикували, а поверталися до роботи — але Каладіна не погукала. Складалося таке враження, що чимало подвижників боялися капітана.

Йак побіг назад, а Тефт на мить затримався й кивком указав на Шаллан.

— Гадаєш, нам варто остерігатися її? Іноземка, про яку нам дуже мало що відомо, — і раптом заявляється сюди, щоб стати Адоліновою нареченою. Ліпшої підісланої вбивці годі й шукати.

— Геєно вогненна! — видобув Каладін. — А я про це й не подумав… Молодчина, Тефте.

Лейтенант скромно стенув плечима й повернувся на тренування.

Каладін гадав, що ця дівчина — опортуністка, але що, як насправді вона — підіслана вбивця? Прихопивши тренувального «меча», капітан побрів до неї, проминувши Ренаріна, який затреновував ті самі стійки, що й мостонавідники.

Дорогою до Каладіна, брязкаючи Збруєю, долучився старший із княжичів.

— Що вона тут робить? — запитав охоронець.

— Певне, прийшла подивитися на мої тренувальні двобої, — відказав Адолін. — Мені зазвичай доводиться вишпурювати їх копняками.

— Їх… це кого?

— Ну, ти ж розумієш — дівчат, які хочуть повитріщатися на мої поєдинки. Я б не проти, та якщо їх не ганяти, вони щоразу запруджуватимуть усенький майданчик. І проводити двобої стане просто нíде.

Каладін звів на нього брову.

— Що? — запитав Адолін. — Мостонавідничку, а подивитися твої поєдинки жінки хіба не приходять? Наполовину беззубі темноокі панночки, які бояться приймати ванну?..

Відвівши очі від княжича, капітан підібгав вуста. «Наступного разу, — подумав він, — я не боронитиму