Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Ви бачили цю міць, Іване Карповичу? — обпалений Нестеров виглядав жалюгідно, але очі його палали захопленням. — Він знищить будь-який літак! Будь-який! Незважаючи на озброєння та вміння авіатора! А тепер уявіть, як цей змій піде в атаку! Впаде з небес на супротивника, когось спалить, когось розчавить, когось розірве навпіл, інші просто втечуть у паніці! А ще ж він може заносити в тил ворога цілі військові підрозділи! Іване Карповичу, з таким озброєнням ми за рік уже в Берліні будемо шампанське пити!

— Він людей їсть! — похмуро кажу я.

— Що? Яких людей? — дивується Нестеров.

— Дівчат, яких йому привозять як данину. Біля печери, в якій він спить, ціла гора з кісток та черепів.

— Не може бути!

— Я на власні очі бачив. Їсть.

Нестеров кривиться, замислюється, потім аж підхоплюється.

— А ми його відучимо. Будемо коровами годувати, яка йому різниця?

— Та, знаєте, як воно людей скуштувало, то корів, може, й не схоче.

— Ну, і нехай. На війні у нас будуть полонені!

— Людей будете чудовиську згодовувати? — жахнувся я.

— Німців! Тевтонів проклятих та їхніх поплічників австріяків!

Я дивився на нього і тільки головою крутив. От що з людьми робиться? Герой імперії, авіатор, тобто передова людина, з освітою, дворянин, чесний та сміливий, бо он поліз мене рятувати, якогось мужика! А тепер спокійно каже, що буде людьми чудовисько годувати. Як таке може бути?

— Іване Карповичу, чого ви зажурилися? Тут радіти треба! Що буде така у нашого Отечества зброя! Зараз схопимо змія, видресируємо, щоб накази виконував, а коли війна почнеться, то в бій! Знищимо за місяць-другий весь німецький повітряний флот, станемо господарями неба і посприяємо розгрому тевтонських варварів!

— Тихіше! — шепочу. Ото більше за все я не люблю, коли людина мріяти починає. Навіть найрозумніша людина як мріяти почне, то вмить берега пускається і такі дурниці ліпить, що борони Боже. Ось Петро Миколайович уже в Берліні зі змієм своїм капітуляцію від кайзера приймає. Тьху!

Тут змій над нами промайнув. Літає над лісом, шукає нас Лаятися припинив, тепер не чутно, де він. Видивляється, прислухається.

— Тихо сидимо, як стемніє, то підемо, — сказав я Нестерову. Домовилися, що будемо чергувати. Хтось спить, а хтось чатує. Я першим на вахту став, дивлюся навколо, інколи змія в небі бачу, ніяк він не вгамується. Згадую гору кісток та черепів. Дівчат. Як оце в нашому Отєчєстві могло статися таке? Чому люди віддавали своїх дітей? Чому не чинили опору? Хоча б до губернії поскаржилися, щоб прислали війська та вполювали чудовисько. А то ні, сидять тихо, платять своїми дітьми! Що з людьми?

Я ото дивувався, а потім згадав, як багато разів бачив, що люди в нас не люди, а худоба. Куди поведеш, туди і підуть. Один чи два з сотні свою думку мають, але й їх залякають, щоб не висовувалися. Свої ж залякають. І терпітимуть до останнього. От можуть терпіти і як дітей у них забирають. І чого так, що ми за народ такий дивний?

Од цих думок зробилося мені гірко і тоскно, щоб далі не мучитися, став я думати про Моніку й уважно дивитися навколо. У лісі було тихо, іноді вгорі пролітав змій, який, коли бачив щось підозріле, плював вогнем. Але ми були сховані добре, проходитимеш поруч — не помітиш, що там вже казати про те, аби на льоту побачити.

— А як же ми його ловити будемо? — спитав Нестеров, коли я його розбудив, бо пора була на чати ставати.

— Думаю, що треба бражки зі снодійним підвезти, — запропонував я.

— То приспати?

— Приспати і зв’язати, потім досвідчену людину покликати, щоб допомогла чудовисько вимуштровувати. Десь так.

— На чому ж таке одоробло везти? — турбується поручик.

— Ну, треба возів склепати побільше, може, почекати, поки дороги підсохнуть. Але треба бути готовими, що змій не підкориться.

— Та ну, левів та тигрів дресирують! Слонів навіть! І змія примусимо служити! Я оце спав і бачив, як я у нього на шиї сиджу і керую, як ото погонич слоном! Ох я літав, такі піруети видавав!

Далі Нестеров ще довго розповідав, як він зі змієм буде німців воювати. Договорився до того, що придумав собі титул Нестеров-Змієборський, яким його государ нагородить, коли побачить військові успіхи. Кажу ж, навіть найрозумніша людина дурнішає у мріях.

Поспав я, поки сутеніти почало. Далі вийшли ми до краю лісу і почекали ще, поки зовсім темно не стало. Я пропонував повертатися до Кролевця пішки, але Нестеров сказав повертатися до воза з кіньми, щоб на ньому швиденько потім поїхати. Ну, то пішли полем. Тихенько, обережно, прислухалися. Кілька разів чутно було, що змій пролітав, а потім припинилося це. Мабуть, заморилося чудовисько. Далі вже спокійніше йшли.

Вже десь неподалік були від воза, коли почув я, наче Нестерова, який за мною йшов, не видно. Озирнувся — і справді немає. Хотів покликати, а потім почув фуркіт. Кінь! Наш? Я тихенько присів і побачив неподалік вершника у місячному світлі По папасі впізнав одного з абреків, які нас із села виганяли. Я сидів тихо, радів, що їхали абреки не в наш бік, не мусили зачепити Нестерова, коли в нічній тиші почулося дзюрчання і характерне кректання. Абреки зупинилися і прислухалися. А що там було прислухатися, коли й коню зрозуміло — авіатор дуже невчасно пішов до вітру. Вони розвернули коней і поїхали прямо на дзюрчання. А Нестеров їх як і не чув. Тільки вже коли були біля нього, спробував утекти, але схопили його. Почали нишпорити навколо, шукати мене. Запалили смолоскипи. Але я вже встиг відбігти, спостерігав на відстані. Думав, що треба пересидіти, а потім утекти і привести сюди поліцію.

— Слюхай! Ти тут, ти бачить! Ми зараз стріляти його, якщо не вийдеш! — абреки поставили Нестерова на коліна, а головний приставив йому до голови револьвер. У землю вштрикнули смолоскипи, щоб добре видно було. — Рахую до три! — крикнув отаман абреків. — Один!

Я дивився на Нестерова. Він нещодавно життя мені врятував, не покинув на поталу чудовиську. До того ж, мій клієнт, за якого я відповідав. Треба було його рятувати, але тут така справа, що