Читати книгу - "Чорний дім"

— Таку манеру поведінки не можна замовчувати.

— Аж ніяк, — погоджується молодий містер Еванс, — нізащо.

Щойно Джек устиг від’їхати від воріт лютеранської лікарні Френч Лендінґа, як почув щебетання свого мобільного. Він думає зупинитись і відповісти на дзвінок, але чує звук моторів пожежних машин, що наближаються, тож вирішує ризикнути і один раз поговорити, їдучи за кермом. Він хоче виїхати звідси, доки не з’явилася місцева пожежна бригада, яка може значно сповільнити рух.

Він розтуляє маленький «Нокіа»:

— Сойєр.

— Де ти, в біса, є? — волає Шнобель Сент-Пір. — Господи, я вже ледь не видавив кнопку повторного набору номера!

— Я був… — Але він аж ніяк не може закінчити, щоб не відійти далеко від правди. Чи може. — Думаю, я був у одній з мертвих зон, де немає покриття.

— Чуваче, давай, без цих мудрих слів. Підводь свій зад і мерщій сюди. Адреса: Нейлгауз-роу, 1, це окружна дорога Оо, на південь від Чейз-стрит. Коричневий двоповерховий будинок жовто-зеленого відтінку.

— Я знайду, — каже Джек, і ще сильніше тисне на педаль газу. — Я вже в дорозі.

— Де ти саме?

— Досі в Ардені, але скоро буду. Я приїду десь за півгодини.

— Дідько! — Джек чує тривожний стукіт від удару, від того, що десь на Нейлгауз-роу Шнобель гримнув кулаком по чомусь, імовірно, по найближчій стіні. — Та що з тобою, чорт забирай? Мишеня згасає і дуже швидко. Ми робимо все, що можемо, — ті з нас, хто досі тут, — але він згасає. — Шнобель важко дихає, і Джеку здається, він мало не плаче. Непокоїть лишень думка, що Арманд Сент-Пір у такому стані. Джек дивиться на спідометр: стрілка сягає поділки сімдесят, — і трохи відпускає педаль. Він не допоможе нікому, якщо розіб’ється в автокатастрофі дорогою між Арденом і Централією.

— Що означає: «Ті з нас, хто досі тут»?

— Не зважай, просто негайно тягни свою дупу сюди, якщо хочеш поговорити з Мишеням. Він-бо точно хоче поговорити з тобою, оскільки постійно повторює твоє ім’я, — Шнобель стишує голос, — у проміжках між сильним ревінням. Док робить усе, що може, Ведмедиця і я теж, але ми тут безпорадні.

— Кажи йому, нехай тримається, — каже Джек.

— До біса все це. Сам кажи.

Джек чує гуркіт, слабкий, приглушений шум голосів. Тоді зовсім інший голос, який навіть важко назвати людським, говорить йому в вухо.

— Поспішай… поспішай сюди. Воно… вкусило мене. Я відчуваю його там. Схоже на кислоту.

— Тримайся, Мишеня, — каже Джек. Він тримає слухавку блідими як смерть пальцями. Він дивується, що від такого сильного стискання не тріснув корпус. — Я їду так швидко, як тільки можу.

— Краще приїдь. Інші… вже забули. Але не я. — Мишеня хихоче — це незбагненно жахливий звук, неначе подих з розритої могили. — У мене є сироватка пам’яті. Воно їсть мене… з’їдає живцем… але я все пам’ятаю.

Чується шарудіння, очевидно, телефон знову переходить в інші руки, а тоді новий голос говорить. Жіночий. Джек припускає, це Ведмедиця.

— Ви сказали їм туди поїхати, — каже вона. — Ви довели до цього. Тож тепер не можете це так залишити.

Він чує клацання в слухавці. Джек кидає мобільний на сидіння, і думає, що, можливо, сімдесят — це не так уже й багато.

Через кілька хвилин (Джеку вони здаються вічністю) він щулиться через відблиски сонця від річки Тамарак. Звідси він майже бачить свій будинок і будинок Генрі.

Генрі.

Він злегка постукує великим пальцем по нагрудній кишені і чує деренчання касети, яку взяв із програвача в кабінеті Шпіґельмана. На те немає вагомих причин, щоб заїжджати зараз до Генрі; враховуючи те, що йому сказав вчора Поттер, і те, що говорить Мишеня сьогодні, цей запис і запис дзвінка з «911» лишень запасні елементи. Крім того, він має поспішати на Нейлгауз-роу. Поїзд відправляється, і, здається, Мишеня один із його пасажирів.

Та все ж…

— Я хвилююсь за нього, — м’яко каже Джек. — Навіть сліпому очевидно, що я хвилююсь за Генрі.

Яскраве літнє сонце пливе по передвечірній половині неба, відбивається в річці й поширює мерехтливе світло, яке танцює на його обличчі. Щораз, як світло зустрічається з його очима, вони, здається, горять.

Але Джек має зараз хвилюватися не за Генрі. У нього погане передчуття щодо всіх його нових друзів і знайомих у Френч Лендінґу — від Дейла Ґілбертсона і Фреда Маршалла до таких епізодичних у його житті постатей, як старий Сімі Маккей, літній джентльмен, котрий заробляє чищенням взуття біля публічної бібліотеки, і Ардіс Уолкер, який має старий магазинчик з продажу наживки. В його уяві всі ці люди створені зі скла. Якщо Рибак зачепить їх, вони розіб’ються на порох. Проте його зараз непокоїть не Рибак.

«Це лишень розслідування, — нагадує він собі. — Незважаючи на те, що в справі постають Території, це все одно тільки розслідування, до того ж не перше, коли все починає здаватись занадто великим, а тіні — надто довгими».

Воно ж бо так, але зазвичай це викривлене бачення припиняється, щойно він знаходить ключ до розв’язки. Цього разу все гірше, набагато гірше. І він також знає чому. Довга тінь Рибака називається Маншан, одвічний шукач талантів з якоїсь іншої площини існування. Але і це ще не все, тому що містер Маншан також відкидає тінь. Червону.

— Аббала, — бурмоче Джек, — Аббала-дун, містер Маншан і ворон Ґорґ — три давніх друга, які прогулюються разом нічним берегом Плутона. Чомусь це нагадує йому Моржа і Теслю з «Аліси». Кого вони взяли із собою на прогулянку під місячним сяйвом? Молюска? Мідій? Прокляття, Джек ніяк не може згадати, хоча один рядок виринає і говорить в пам’яті голосом матері: «Валрус каже: “Настав час поговорити нам про вас”».

Аббала, імовірно, перебуває у своєму дворі (та частина його, яка не ув’язнена в Темній Вежі, про яку говорив Спіді), проте Рибак і Маншан можуть бути будь-де. Вони знають, що Джек Сойєр втрутився? Звичайно, що так. На сьогоднішній день це загальновідомий факт. Можуть вони спробувати затримати його, заподіявши щось