Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Одіссея найкращого сищика республіки 📚 - Українською

Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Одіссея найкращого сищика республіки" автора Владислав Валерійович Івченко. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 156 157 158 ... 236
Перейти на сторінку:
саме зараз, коли дивився на страшенний шторм, що загнав нас у цю бухту. Вона наче не знала про жоден шторм. Маленькі хвильки ніжно погойдували пароплав, мов материнські руки — немовля. Тут було так затишно і спокійно, що я пустив сльозу і подякував Богові.

Дивувався сам собі. Невже постарішав Іван Карпович? Не помолодшав точно. Можливо, наївся пригод. Небезпечних, неприємних, які залишали по собі рани на тілі й душі. Я б хотів сховатися і зачекати, але, на відміну від пароплава, не міг сховатися в бухті, мусив плисти попри шторм і вітер, мусив долати хвилі й перемагати стихію. Я стиснув зуби. Так, мені це не подобалося, я втратив наснагу від пригод, але я мав сили і я зробив би все, що мав зробити, аби тільки доплисти до Моніки.

Я знову дивився на величезні стіни води, які носилися морем і врізалися у скелі. Іноді ставало страшно, чи не змиє острів і нас разом із ним. Але команда пароплава, кілька десятків лінивих греків, спокійно дудлила вино на нижній палубі й нічим не переймалася. Капітан Спиридон узагалі десь спав. З одного боку, це значило, що перебувати в бухті безпечно, з іншого, — що шторм швидко не закінчиться й ми можемо застрягти тут на день чи й кілька днів. Це не входило в мої плани, але я розумів, що життя часто чхає на твої плани. Тим паче такі амбітні та чудові, як у мене. Я готовий був чекати й далі боротися. Стиснув кулаки. Я знав, що мені робити, куди плисти. Я все це знав.

— Іване Карповичу. — На корму вийшов Борис. — Дивитеся на шторм?

— Дивлюся.

— Якісь ви невеселі.

— А чого радіти? Людина загинула. Боюся, не остання на сьогодні.

— Чому ви так думаєте?

— Тому що брешуть усі, сучі діти.

— Брешуть? Хто саме?

— Усі, усі до одного, Борю. Паліцин удає дурня і п’яницю, хитає його, меле абищо, але в потрібний момент завжди при зброї, стріляє добре й готовий давати відсіч. Дурень дурнем, а в сейфі зробив капкан. Племінниця його — не племінниця, а коханка.

— З чого ви узяли?

— З того, як дивиться він на неї. З синців на шиї, які вона старанно припудрює. З того, що у їхній каюті ліжка зсунуті.

— Може, племінниця з секретарем спить?

— Ні, секретар окремо, з Паліциним вона спить, який, я думаю, зовсім не Паліцин. І не до Святої землі їде.

— А куди ж?

— Цього не знаю. — Знизав плечима. — Далі. Волков, буцімто інженер із Тригорської мануфактури. Він із обладнанням працює, з металом та маслом, а руки в нього чогось білі, ніжні, наче, крім книжок, нічого не торкалися. А Вялькевич начебто вчений, тільки чому виправка в нього військова, чому спину тримає, як на параді? Або Фатіма. Російською розмовляє, не просто російською, а як у Бессарабії. Ми ж цю говірку знаємо. А ще свинину їсть, хоч і магометанка. І при зброї, хоч у них це не заведено. Усі брешуть.

— Але для чого? Нехай би ще коли в Росії були, а зараз навіщо брехати?

— Не знаю, але щось їх тримає тут разом.

— Для нас хоч небезпеки немає?

— Наче ні. Але Вялькевич дуже чогось мною зацікавився. Усе ходить розпитує.

— То спитаймо його. Під час вечері в кают-компанії?

— Може, і спитаємо, — кивнув я.

— Ох і хвилі! — зачаровано сказав Борис. Ми почули постріли. Десь у каютах.

Побігли на наш поверх, я про всяк випадок зачинив двері, щоб матроси не зайшли. Більше пострілів не було. Побачили відчинені двері в каюті Паліцина. Забігли туди.

Зібралися всі й наставили один на одного зброю. З одного боку Паліцин із дівкою і хлопцем, з другого боку — Волков, Фатіма та Вялькевич. Паліцин поранений у бік, Волков теж.

— Припиніть, ви що творите? — гримнув я. Браунінга не вихоплював, тут і без нього зброї вистачало.

— Арештуйте їх, Іване Карповичу! Це розбійники! — закричав Паліцин. — Грабувати мене прийшли!

— Брешеш, негіднику! — скрикнула Фатіма.

— Затули пельку, бабо! — гримнув на неї Паліцин. Вона на нього зброю наставила, а він на неї.

— Ну вже стріляйте, як померти дуже хочеться, — сказав я. — А як ні, то сховайте зброю. Нумо! Не почув, може, хтось? Ховайте зброю!

Не сховали.

— Він мусить померти, — сказала Фатіма.

— Мусить-мусить! — повторив Волков, який тримався рукою за поранений бік.

— Самі ви здохнете, нечиста сила! Вони з бунтівників, Іване Карповичу! З тих негідників, які государя нашого примусили відмовитися від корони! — кричав Паліцин. — Арештувати їх!

— Зброю сховали! — крикнув я. — Сховали!

— Іване Карповичу, я на державній службі. Виконую важливе завдання, будь ласка, не перешкоджайте мені, — схвильовано сказав Вялькевич. Усі здивовано на нього подивилися.

— То що, шпик? — Волков забув про Паліцина й прицілився у

1 ... 156 157 158 ... 236
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Одіссея найкращого сищика республіки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Одіссея найкращого сищика республіки"