Читати книгу - "Чигиринський сотник"

Замислився Михась, похитуючись у сідлі. Сонце вже підбилося трохи, і в траві засюрчали польові коники.

— Оце я одного не можу второпати: а що ж воно таке, сяя Україна? — питає він урешті.— Що таке Запорожжя, знаю, що таке волость — теж… А Україна, що се воно?

Зітхнув сумно Обух і каже:

— А це, сину, непросто збагнути… Україна — це як Ир Дажбожий, се та місцина, куди вічно стремить козацьке серце… Осьо послухай!

Та й заспівав тихо:

— Ба, — каже Михась, — та й що?

— Це петрівчана пісня, а про те в ній співається, що син із батьком козакують десь на чужині, може, на Дону, а, може, ще далі, та затужив молодий козак за тим краєм, куди лине його душа… Україна — це найкраще місце на світі. Там ясні зорі й тихі води, на кручах там вишневі садки ростуть, а в берегах зеленіють левади… Лежить на ній благодать, бо подарував нам цю землю Господь.

— Сам батько Троян сюю землю нам уділив?! — не повірив Михась.

— А ти думав! Як побило ото Дажбоже військо Чорнобогову рать коло Самари, як прийшов у світ образ Матери Божої і вся земля оновилася і зазеленіла, то став Господь усім народам, що є на світі, землю ділити… Прийшли шведи — він оддав їм той край, що лежить коло холодного північного моря, прийшли волохи — поселив їх там, де виноград росте і сонце гарно світить… Усі народи по шматку собі урвали, бо кожне поперед другого спішило, й тільки козаки причвалали останніми, бо так довго справляли перемогу над клятим Чорнобігом, аж позапухали, небораки, од пияцтва… Побачив їх батько Троян та й каже: «А вам украю я щонайкращої землі, що є на світі… І будете ви моїм народом улюбленим, бо перші проти клятого Чорнобога оружжя зняли!» Та й украяв їм землі коло Дніпра, що молоком і медом спливала, й прозвали відтоді тую землю Україною, що значить «Господом украяна», або ж «святий край». А люде почали зватися відтоді українцями, що значить «обраний народ». І Дніпро попервах звався Україна-ріка, бо ділить він нашу землю навпіл, на Правобічну і Лівобічну Україну…

— І що? — поспитався Михась.

— Як почув теє клятий Чорнобіг, бо страшенно розлютився… Але нічого вдіяти не міг, бо вкинув його батько Дажбог у пекло. Відтоді й почав проклятий регнути[78] на землю Троянову та слуг своїх посилати в Україну, щоб у ярмо її взяли… Ото й воюємо ми з ними тепер!

Замислився Михась і каже:

— Бач, як воно все переплелося у сім світі! Здається, наче просто так живеш собі, а виходить, що Господній промисел сповняєш…

— А певно! — каже Обух. — Тим-то й немає у козаків нічого святішого, ніж матер Божа і земля Троянова. Як засновалася тисячі років тому Запорозька Січ, то й досі на стягах її малинових Коштрубове Свастя горить, а під ним золотом гаптовані слова: «Бог і Україна»…

— І чим же воно скінчиться, що ми отсе затіяли? — питає малий козак.

— А про сеє думати не треба, — каже характерник. — Роби, що можеш, а там як Бог дасть… Якось воно та буде! Головне — бучу здійняти…

І замовк. А сонечко вже ген-ген підбилося над росяними полями, заясніло квіття степове усюди і жайворонки заспівали у небі.

— Коней трохи підпасли ми, то треба поспішати… — каже Обух нарешті.— Гайда учвал!

— Та не утнемо, — каже Михась. — У гнідого он підкова теліпається! Ти коней кувати вмієш?

— Коваля треба, — каже Обух. — От лихо! І поводовий он шкандибає. У Кременчук доведеться заїжджати…

— А на нас уже чекають там! — каже Михась.