Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Останнє літо 📚 - Українською

Читати книгу - "Останнє літо"

213
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Останнє літо" автора Костянтин Михайлович Симонов. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 156 157 158 ... 201
Перейти на сторінку:

Побачивши німців, командир групи, незважаючи на їхню перевагу в силі, наказав відкрити по східному берегу вогонь з обох мінометів. Було видно, як вибухали перші міни — і на березі, і в воді, поміж німців, що переправлялися через річку. Не припиняли вогню по них і в темряві, навмання, до останньої міни, а мін з собою було небагато.

Німці спочатку розгубилися, та незабаром відкрили у відповідь мінометний вогонь з того берега, а потім і з цього, з глибини. Клали міни густо і звідти, і звідси, а коли переправились, певно, дістали наказ знищити росіян, поки не пізно, і, не чекаючи світанку, двічі ходили в атаку.

А після всього того кожні дві-три хвилини — міна, коли не поряд, то близько. І від мін туга бере, і поранені стогнуть… Медсестра, яка рвала бинти, щоб чоботи зв’язали за вушка, давно лежить мертва на піску…

Нікуліну чомусь здавалося, що саме світання принесе порятунок. Ось ніч скінчиться, розвидніє — і на допомогу підійдуть наші! Хоч світанок міг, навпаки, принести загибель, бо німці, мабуть, коли розвидніє, й підуть у нову атаку.

Та після пережитого за ніч про цю ранкову атаку Нікулін думав якось незворушно: хоч побачиш німців у вічі!

Вночі моторошніше: б’єш по них, а не бачиш, зупинив чи ні. Може не зупинив? Може, котрийсь із них через хвилину поруч опиниться! А коли розвидніє — всі як на долоні!

Нікулін уже двічі обповз усіх, хто лежав у круговій обороні: перевіряв, як окопуються. Дуже підганяти не доводилося: самі розуміли, що в одному порятунок — залізти якнайглибше в землю. Копали й саперними лопатками, хто мав, і кинджалами, казанками, пряжками від ременів, своїми й знятими з убитих касками, добре, що хоч грунт піддатливий — пісок.

Нікулін скомандував викопати в піску траншейки і для поранених — для тих, хто не міг для себе зробити; а пораненому старшині сам викопав окопчик поряд себе.

І тепер лежав, перепочиваючи, на спині, знявши для зручності ремінь, і протирав подолом гімнастерки затвор автомата, в який набився пісок. Робив те саме, що наказав і всім іншим, — перевіряв зброю.

Лежав, шкодуючи, що в них не лишилося в запасі жодної міни. Один з мінометів цілий, а міни жодної.

А якби мати хоч кілька і, як німці рушать, вдарити по них, коли вони вже вважатимуть, що в нас нічого нема, — інша річ!

Провоювавши більшу частину війни мінометником, Нікулін вірив у свою зброю і шкодував, що лейтенант, командир групи, коли був живий, дозволив витратити всі до однієї міни. Коли б він, Нікулін, розпоряджався ще тоді, як розпоряджається тепер, лишившись за старшого, він хоч кілька мін, а залишив би про запас.

Старшини, який лежав непритомний і стогнав, Нікулін не встиг вивчити, що він за людина, і жалів його не більше за будь-кого іншого — всіх шкода! А особливо жаль медсестру за те, що вона, не така вже молода жінка, на вигляд ровесниця його, Нікуліна, дружини, безвідмовно йшла з ними всі ці дні, як солдат, і пов’язки, й шини накладала, і поранених на собі тягала не гірше за санітара, і жодного разу не поранено… А тут, на березі, від німецької міни враз як і не було жінки! Вбитого лейтенанта Нікулін теж дуже жалів: лейтенант був ще молодий, але війну пройшов усю наскрізь — туди й сюди. І Нікуліна, котрий прибув до нього три дні тому з поповненням, одразу добре зрозумів. І хоч Нікулін не приховав, що був у штрафбаті, лейтенант не зважив на це, а одразу ж, як досвідченого солдата, взяв до себе в зв’язкові. Зважив не на те, що Нікулін потрапив до штрафбату, а на те, що після штрафбату з команди одужуючих поспішив у бій.

Розмова про минуле зайшла з трьох нашивок за поранення. Дізнавшись, що Нікулін до штрафбату був сержантом, лейтенант так і звав його — не на прізвище, а «сержант», і сміявся: «Вважай, що тобі вже знову присвоїли, ще тиждень повоюємо, так і буде!» Взагалі був сміхотливий, веселий. Але при цьому не забував, що Нікулін набагато старший. Сам був швидкий і вимагав, щоб усі — швидко! Проте даремно не квапив. Та й причин не мав при тій старанності, яку звик виявляти на війні Нікулін. «Через цю старанність і вскочив у халепу», — думав Нікулін про себе тепер, коли кров — на щастя, невелика, — яку він пролив у атаці першого ж дня наступу, і власне бажання піти назад у стрій з команди одужуючих зняли з нього ту провину, яку він мав і яку після всього цього він сам вважав уже не провиною, а лихом.

Він лежав під німецькими мінами разом з іншими солдатами на західному березі Друті, попереду всіх у цілій армії, чого сам, звісно, не знав: знав тільки, що попереду всіх у батальйоні, — і сумував через те, що нічим не може послабити цього німецького вогню. Він не хотів бути вбитим, так само як і всі інші, що лежали разом з ним, і чекав допомоги ще нетерплячіше, ніж вони. Не тому, що більше за них хотів жити — жити хотіли всі, — а тому, що, ставши командиром цих двох десятків людей, почував себе не лише відповідальним за їхнє життя, а й ніби почасти винним перед ними за те, що досі не надійшла допомога.

Війна, на якій Нікулін тепер уже чотири рази був поранений і бачив стільки повсякденних небезпек, скільки випадав лише на долю солдата, більше ні на чию, — змусила його звикнути і до вигляду чужої смерті, й до думки про власну.

Але та ж таки війна, зробивши жорстокішими його почуття, привчила його не журитися, привчила, що солдати залишаються живі, коли й самі не чекають, і виходять з безвихідного становища, і дістають допомогу, коли їй уже немає звідки взятися.

Нікулін лежав і думав про тих двох радистів, яких послано до наших, що вони вже мали б дійти. Він добре знав, що на війні буває всяке: можуть і заблудити, і після двох переправ туди й назад не здолати втоми й нічного страху

1 ... 156 157 158 ... 201
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останнє літо», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Останнє літо"