Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

В той час, як бідна жінка вслухувалась у невиразні голоси, що долітали з незнаних світів, у шинку «Великі-ГУ-сині», насправді, відбувалася сцена, що загрожувала небезпекою життю її чоловіка.

Годині о п'ятій ранку ті, хто перший підвівся на селі, побачили суланжських жандармів, що простували до Коншів. Ця новина швидко поширилася, і люди, зацікавлені в цій справі, зі здивуванням дізналися від жителів верхньої частини долини, що загін жандармів під командою віль-о-фейського лейтенанта пройшов егським лісом. З огляду на те, що це був понеділок, уже була достатня підстава, щоб селяни пішли в шинок похмелитися; але це було також напередодні річниці повернення Бурбонів, і, хоч завсідники кубла Тонсара зовсім не потребували цієї «найяснішої причини» (як казали тоді) для виправдання своєї присутності в «Великих-ГУ-синіх», вони не проминули б нагоди використати її, ледве їм здалася хоч би тінь якоїсь урядової особи.

Тут були Водуайє, Тонсар з родиною, Годен, що теж вважався до деякої міри членом родини, і старий виноградар, на ім'я Ларош. Ця людина якось перебивалася день у день і була одним з правопорушників, доставлених селом Бланжі за тим своєрідним набором, який було придумано, щоб відучити генерала від його пристрасті до протоколів. Бланжі дало ще трьох чоловіків, дванадцять жінок, вісім дівчат і п'ять хлоп'ят, за яких мали відповідати їх чоловіки та батьки, що були цілковитими злидарями; але це й були всі зовсім незаможні люди. 1823 рік збагатив виноградарів, а 1826 рік, із своєю надзвичайною кількістю вина, теж обіцяв їм багато грошей; роботи, організовані генералом, також влили чимало грошей у три громади, сусідні з його володіннями, і в Бланжі, Коншах та Серне лише з великими труднощами було набрано сто двадцять чоловік пролетарів; для цього залучено було старих жінок — матерів та бабусь тих людей, що чимсь володіли, які, проте, самі нічогісінько не мали, от як мати Тонсара. Цей старий правопорушник Ларош не був вартий зовсім нічого; в ньому не було гарячої й порочної крові, як у Тонсарів; запалений тільки глухою, холодною ненавистю, він працював мовчки і завжди зберігав похмурий вигляд; праця була для нього нестерпна, а жити він міг, тільки працюючи; риси обличчя його були різкі, вираз огидний. Незважаючи на свої шістдесят років, він не був ще позбавлений сили, але спина його подалася, і він перегнувся; він нічого не бачив для себе у майбутньому, ні клаптика власної землі, і з задрістю дивився на тих, хто володів землею; тому він і не знав пощади в егському лісі: він з задоволенням робив там непотрібні спустошення.

— Що ж, ми так і дамо їх забрати? — сказав Ларош. — Після Коншів вони прийдуть і в Бланжі; мене вже судили за цю справу, тепер мені не проминути трьох місяців тюрми.

— А що ж поробиш проти жандармів, старий п'янице? — сказав йому Водуайє.

— Ну, хіба ми нашими косами не поперерізуємо ноги їхнім коням? Вони зразу ж опиняться на землі, рушниці в них не заряджені, а коли вони побачать, що їх один проти десяти, доведеться їм забиратися геть. Якби піднялися всі три села та двох-трьох жандармів було б вбито, всіх же не потягли б на гільйотину? Мусили б вони поступитися, як десь у Бургундії, куди в такій же справі пригнали цілий полк. Ну що ж! Полк забрався назад, а мужики й досі все ще ходять в ліс, як ходили туди багато років, отак само, як у нас.

— Раз уже вбивати, — сказав Водуайє,— найкраще вбити одного; та так, щоб, не попавшися, віднадити всіх армінаків від наших місць.

— Якого ж із цих розбійників? — спитав Ларош.

— Мішо, — сказав Курткюїс. — Він має рацію, Водуайє, велику має рацію. От побачите, що коли притінити хоч одного сторожа, то не легко буде знайти любителя стерегти і в день. Вони ж сидять у лісі весь день, та й вночі не виходять. Просто чорти якісь!

— Хоч куди сунетеся, — сказала сімдесятирічна стара Тонсар, висовуючи своє пергаментне обличчя, порите тисячею ямок, прорізане парою зелених очей, обрамоване брудними пасмами сивого волосся, що вибивалося з-під червоної хустки, — хоч куди сунетеся, обов'язково знайдете їх, і вони вас затримають; вони оглянуть вашу в'язку; коли ж у ній буде хоч одна зрізана гілка, хоч один прутик найгіршої ліщини, вони заберуть в'язку і складуть протокол; так вони й казали. Ух, мерзотники! Їх не можна обдурити, а коли вони вам не вірять, то ще примусять розмотати в'язку… їх тут три собаки, і всі не варті двох ліарів. Вбити їх, це Францію, далебі, не поруйнує!

— Маленький Ватель ще не такий поганець, як інші! — сказала пані Тонсар-невістка.

— Він? — вигукнув Ларощ. — Він свою службу так само робить, як і інші; із смішної історії, правда, він сміється разом з вами, тільки ближче з ним від цього не станете; він найвредніший з усіх трьох і такий же бездушний до бідного люду, як Мішо.

— А в пана Мішо все ж гарненька дружина, — сказав Ніколя Тонсар.

— Вона вагітна, — сказала стара. — Тільки, як справа отак піде далі, її маляті зроблять кумедні хрестини, коли вона отелиться.

— О, всі ці паризькі армінаки, — сказала Марі Тонсар, — не можна з ними й посміятися… а коли й буває таке, вони все одно пропишуть вас у протокол, не турбуючись про вас, ніби це й не вони сміялися…

— А ти пробувала їх закрутити? — сказав Курткюїс.

— Ще б пак!

— Все ж, — рішуче сказав Тонсар, — вони такі ж люди, як і всі інші: можна й до них добратися.

— Та, слово честі, що ні,— заперечила Марі, продовжуючи свою думку, — вони зовсім не сміються; не знаю, чого такого їм дають усередину, бо, після всього, молодчик з павільйону, той хоч жонатий, а Ватель, Гайяр і Штейнгель — ні; у