Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Кар’єра Никодима Дизми 📚 - Українською

Читати книгу - "Кар’єра Никодима Дизми"

498
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кар’єра Никодима Дизми" автора Тадеуш Доленга-Мостович. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Кар’єра Никодима Дизми» була написана автором - Тадеуш Доленга-Мостович, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Сучасна проза".
Поділитися книгою "Кар’єра Никодима Дизми" в соціальних мережах: 

Незвичайно склалася доля Никодима Дизми. Безробітний провінціальний урядовець, мало не бродяга, завдяки випадкові і непорозумінню стає високим державним сановником і досягає великої влади й багатства.
«Кар’єра Никодима Дизми» — дошкульна сатира на буржуазне суспільство та його верховодів. Доленга-Мостович написав її ще на початку 30-х рр., але вона й досі є одною з найпопулярніших польських книжок.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 104
Перейти на сторінку:
Тадеуш Доленга-Мостович
Кар’єра Никодима Дизми

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Хазяїн ресторану подав таперові знак, і танго урвалося на половині такту. Пара танцюристів зупинилася посеред естради.

— Ну як, пане директоре? — запитала щупла білява жінка, звільняючись з обіймів партнера і підходячи до столика, на якому напівсидів гладкий, мокрий від поту чоловік.

Хазяїн здвигнув плечима.

— Що, не годиться? — прощебетала білявка.

— Певно, що ні. У нього ж немає ні дригу, ні шику. Хоча б уже доладний був…

Підійшов танцюра.

Жінка уважно глянула на його благенький костюм, ріденьке, трохи кучеряве волосся кольору волоського горіха, розділене проділом посеред голови, на тонкі губи і дуже розвинену нижню щелепу.

— А раніше ви десь танцювали?

— Ні. Тобто, танцював, тільки серед своїх. Казали навіть, що добре.

— А де саме? — байдуже спитав хазяїн.

Кандидат на ресторанного танцюриста сумним поглядом обвів порожню залу.

— В своїх краях, у Лискові.

Товстун розсміявся:

— Варшава, голубе, не Лисков. Тут, любий пане, треба елегантно, з шиком, з фасоном. Скажу щиро: ви нам не підходите. Пошукайте собі іншої роботи.

Він повернувся на підборах і пішов до буфету. Білявка подалася до гардероба.

Тапер закрив рояль.

Невдаха-танцюрист ліниво перекинув через плече плащ, насунув капелюха і рушив до дверей. Його обігнав хлопчик-офіціант, несучи тацю з тартинками, і в ніс ударили пахощі їжі.

Вулиці заливало гаряче море сонця. Надходив полудень. Людей було мало. Танцюрист почвалав до Лазенок[1]. На розі став, засунув пальці в кишеню жилетки і дістав нікельову монетку.

«Остання», — майнула думка.

Підійшов до будки з цигарками.

— Дві «Гран-прі».

Полічив здачу і безтямно причвалав до трамвайної зупинки. Якийсь дідок, спираючись на палицю, глипнув на нього затуманеними очима. Елегантна пані, тримаючи в руках із десяток пакунків, раз по раз виглядала, чи не йде трамвай.

Поряд нетерпеливився хлопець із книжкою під пахвою. Власне, то була не книжка, а тека в сірій полотняній оправі. Коли хлопчак повертався боком, там видніла пачка листів і ріжки багатьох карток, на яких звичайно розписуються про одержання кореспонденції.

Танцюрист дивився на хлопця і згадував, що отаку самісіньку теку носив і він, коли служив посильним у нотаря Віндера, ще перед війною, перш ніж стати поштовим урядовцем у Лискові. Тільки нотар завжди посилав листи в голубих конвертах, а в хлопчака у теці були білі.

Підійшла «дев’ятка»; не чекаючи, поки трамвай зупиниться, хлопець скочив на задню площадку, але зачепив текою за поруччя, і листи розсипалися.

«Щастя його, що сьогодні сухо», — подумав недавній кандидат на ресторанного танцюриста, дивлячись, як хлопець збирає листи. Трамвай рушив. Один лист посунувся по сходинках і впав на брук. Танцюрист підняв білий конверт і замахав ним услід трамваю. Але хлопець так пильно збирав решту листів, що нічого не помітив.

То був конверт із дорогого паперу, на ньому рукою було написано:

«Ясновельможному панові голові Артуру Раковецькому. Місто, Уяздовський проспект, 7».

Всередині (конверт був незаклеєний) лежала гарна, складена вдвоє картка. З одного боку на ній було надруковано щось по-французьки, з другого, певно, те саме — по-польськи:

«Голова Ради Міністрів має честь просити ясновельможного пана зробити ласку і взяти участь у рауті з нагоди приїзду його вельможності канцлера Австрійської республіки. Раут відбудеться 15 липня ц. р. о 8 год. вечора в салонах «Європейського готелю».

Внизу дрібненькими літерами додано: «Вбрання бальне, ордени».

Він перечитав адресу: «Уяздовський проспект, 7».

Віднести? Ачей, дадуть злотого чи два?.. Догнав — не догнав, а погнатись можна. Будинок № 7 — це ж за якихось кілька кроків звідси.

У списку мешканців навпроти прізвища А. Раковецького було вказано: квартира № 3, другий поверх. Танцюра піднявся сходами і подзвонив раз, потім удруге. Нарешті прийшов двірник і сказав, що пан Раковецький виїхав за кордон.

— Невдача.

Танцюрист знизав плечима і, тримаючи лист у руці, поплентався додому. Минуло з півгодини, поки він дійшов до Луцької вулиці. Скрипучими дерев’яними сходами виліз на п’ятий поверх, натиснув клямку.

В обличчя вдарила задуха тісної кімнати — дражливий запах підсмаженої цибулі та пригорілого жиру, сморід пелюшок, які сохли на мотузці. З кутка почувся жіночий голос:

— Зачиняйте двері, бо ще простудите мені дитину.

Чоловік щось буркнув собі під ніс, зняв капелюха, повісив на гвіздок пальто і сів біля вікна.

— Ну що, — знов обізвалася жінка, — ще не знайшли роботи?

— Ще ні…

— Ех, пане Дизма, даремно ви тиняєтесь тут. Казала ж я вам, що на селі, в провінції легше добути шматок хліба.

Дизма мовчав. Уже третій місяць не мав роботи — відтоді, як закрили бар «Під Слоном» на Панській вулиці, — там він заробляв щодня хоч п’ять злотих і вечерю, граючи на мандоліні. Правда, пізніше біржа праці дала йому роботу на будівництві залізниці, проте Дизма не міг ужитися ні з інженером, ні з майстром, ані з робітниками, і через два тижні його вигнали. А в Лискові…

Жінка думала, напевне, про те саме.

— Пане Дизма, — спитала вона, — а чи не лучче

1 2 ... 104
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кар’єра Никодима Дизми», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кар’єра Никодима Дизми"