Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

Минуло декілька днів, як до нас примчали повстанці від отамана Яблучка… сповіщаючи, що на станції Бобринській якось дуже підозріло переміщуються большевики, мабуть збираються відступити, і що Яблучко просить нашої допомоги… Ми зразу зібралися й вирушили разом із посланцями… Обміркувавши все як слід, розпланували наш наскок на большевиків так, щоб захопити у свої руки їхній ешелон з амуніцією, зброєю і харчами з найменшою втратою бійців. Наша атака була дуже вдала: все йшло за планом, раптово і точно, без ніяких перешкод… Швидкий і несподіваний удар наш розполохав большевиків, і ми без втрат здобули 50 осідланих коней, кулемети, рушниці й багато ящиків патронів та гранат. Гармати, яких ми не могли взяти, понівечили як могли, замки повитягали з них і взяли з собою, щоб десь по дорозі викинути їх. Різних текстильних матеріалів, консервів, тютюну, вина тощо набрали зо два десятки підвід. Тріумфально упоравшись з усім, без жертв у людях і без ранених, ми з багатющими трофеями вернулися до Холодного Яру».[969]

Поблизу Лебединського монастиря загін отамана Ґонти наскочив на великий і добре озброєний відділ більшовиків, який, замість утікати, як це часто бувало, коли повстанці нападали на них зненацька, пішов у контрнаступ. «Тільки-що розгорівся бій, як ми помітили, що на нас наступає інший большевицький загін, — згадував Лютий-Лютенко. — Збагнувши дурне наше становище, ми мирно відступили в балку, і два загони большевиків завзято стріляли один на одного. Коли ж зорієнтувалися, припинили стрілянину і почали зближатися… то вияснилося, що їх небагато й залишилося. Тоді ми вдруге наскочили на них із балки і добили до решти. У цій сутичці не залишився живим ні один… Поплатилися й ми кількома вбитими й пораненими».[970]

Розвідка доповіла, що наближаються ешелони з рекрутами. В с. Кальниболото, що на Звенигородщині, повстанці зірвали динамітом залізницю, зупинили ешелони і перемогли у завзятому бою. Втрати більшовиків були значні, але й Ґонта недорахувався десяти козаків.

Рекрутам запропонували прилучитися до повстанського загону або йти додому. Багато хто пристав до партизанів, але необізнаних із військовою справою отаман все ж відпустив.

Загін вирушив на Вільшану — Христинівку, а згодом завернув на Ананьїв. Ніде не було ніякої влади: денікінці відступили, більшовики ще тільки наближались. Отамани Ґонта і Гризло разом з іншими ватажками вирушили у рейд на Херсонщину. По дорозі несподівано зіткнулися з кавалерією богунців і таращанців. Бій складався невдало. Врятувало болото. Ставши в каре, повстанці відбивали атаки зрадників.

«Коні червоних грасували в болоті, застрягали по коліна, місили болото на місці…» Бій був довгий. Партизанів визволила з-під шабель червоних богунців і таращанців кіннота Андрія Гулого-Гуленка. Заскочені несподіваною атакою гулівців, червоні розгубилися. Це підбадьорило повстанців Лютого, і вони розвернулися з каре в бойову лінію. Червоні кавалеристи кинулись утікати, бо знали, що з кіннотою Гулого-Гуленка краще не змагатися.[971]

Звенигородці їхали селами Херсонщини в напрямку Ананьїва не ховаючись. По дорозі зустрілися з частинами української армії під командою Михайла Омеляновича-Павленка. Радості не було меж!

Повстанці хотіли пристати до української армії, але в цьому, як виявилося, не було потреби. Тоді Ґонта запропонував разом звільнити Єлисаветград. Особливо агітував за цю ідею отаман Чорт (Мелешко). Лютий-Лютенко характеризував його як «дуже розумну людину, відданого українського патріота».[972] Але Омелянович-Павленко, посилаючись на план, якого він мусить суворо дотримуватися, не погодився.

Відмова командарма негативно вплинула на отаманів. Дехто вголос висловлював невдоволення і нарікав…

Так вони і розминулися: рейдуючі частини Армії УНР пішли своєю дорогою, а козаки Лютого і Чорта подалися до німецьких колоній. Колоністи радо прийняли повстанців, щедро даючи продовольство і фураж.

Після сутички з махновцями, які несподівано наскочили на звенигородських повстанців, Ґонта вирішив послухати поради німців залишити «володіння батька». І своєчасно: махновці вже більшим відділом кинулися наздоганяти, але пізно.

Північніше Умані Лютий прийняв бій із частинами 45-ї совєтської дивізії. Далі шлях проліг через Вільшану, Звенигородку, Корсунь… По дорозі повстанці розбивали дрібніші й більші більшовицькі загони, але й червоні завдавали їм «чимало болючих несподіванок». Та на місце забитих повстанців ставали інші, зокрема і полонені червоноармійці-українці, тож загін не меншав. Через Черкаси та Смілу повернулися до Холодного Яру, «щоб хоч трохи відпочити від неймовірної перевтоми».[973]

У жовтні 1920 року надійшла звістка, що насувається армія Будьонного. Більшість отаманів хотіли зійти з дороги, пропустити їх — нехай б’ються з Врангелем! А партизанам досить і обозів Кінної армії.

Ґонта обстоював іншу думку. Він стверджував, що будьонівці виснажені в тяжких боях з українсько-польським військом та довгим переходом із заходу України на південь. І якщо несподівано на них наскочити з кількох боків, можна сподіватися на успіх.

Лютий не мав рації: досвідчені партизани ніколи не приймають фронтових боїв з армійськими частинами. У них інша логіка: нападати в найслабшому місці ворога, тоді, коли він не сподівається небезпеки, — вночі, в погану погоду…

Семен Гризло резонно побоювався армади вишколених — нехай і потомлених — бандитів Будьонного, тож відмовляв товариша від небезпечної затії: все ж грізна сила стояла перед ними.

Сподіваючись-таки на підтримку побратимів, отаман Ґонта — на свій страх і ризик — загоном у 800 козаків атакував червоних. «Наскок був успішний. Лава будьонівців захиталась… Наш удар зчинив серед будьонівців замішання, хаотичний безлад». Та вороги зорієнтувались, впорядкували свої лави, кинулися в атаку. Загін Ґонти потрапив