Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Повія, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Повія, Мирний"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Повія" автора Мирний. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 156 157 158 ... 168
Перейти на сторінку:
ба­жа­ла: ко­ли б ви при­ст­роїли ме­не тут де-не­будь.

- Де ж я те­бе прист­рою?


- У гос­ти­ни­цi де. Ска­за­ли яко­му-не­будь гос­тин­ни­ко­вi, щоб дав ме­нi ха­ту.


- А пла­ти­ти хто бу­де?


- Не без доб­рих лю­дей, - зiтх­нув­ши, од­ка­за­ла Хрис­тя.


- Гуляй, значить!


- Що ж ме­нi бiльше ро­би­ти? - тро­хи не з пла­чем вимови­ла­ Хрис­тя. - Дру­гi гiр­шi вiд ме­не, та в їх усього є. Я тiльки од­на дур­на та­ка, що до­сi нi­чо­го не на­жи­ла.


Розмова на який час зап­ну­ла­ся. Хрис­тя си­дi­ла похнюпив­шись, Книш мовч­ки мi­ряв ха­ту своїми дов­ги­ми ступ­ня­ми.


- Дурне ти на­ду­ма­ла, - ска­зав вiн пе­ре­го­дом. - То­бi зо мною кра­ще бу­де. То бi­га­ни­на та нес­по­кiй, а то ха­зяй­кою до­ма жи­ла б у ме­не.


- Була вже я та­кою ха­зяй­кою, - зно­ву зiтх­нув­ши, ска­за­ла во­на.


- Як хо­чеш. Я не дер­жу те­бе. Ка­жу тiльки - то­бi гiр­ше бу­де.


- Уже не бу­де гiр­ше, як є.


Того дня во­ни бiльше не го­во­ри­ли. Книш бi­гав по служ­бi, а Хрис­тя, си­дя­чи до­ма, ду­ма­ла про свою до­лю. Гос­по­ди! До чо­го во­на дiй­шла! До чо­го до­ве­ли її доб­рi лю­ди та ли­хе жит­тя. Ко­ли б ма­ти ус­та­ла та гля­ну­ла на неї у той час, ко­ли во­на про­ха­ла Кни­ша по­мiс­ти­ти її в гос­ти­ни­цi. Що б во­на ска­за­ла? Умер­ла б зно­ву i бiльше не ба­жа­ла б ус­та­ва­ти. Що ж їй ро­би­ти, що їй ка­за­ти? їха­ти з Кни­шем? Нi­за­що! Осто­гидлий та ос­то­чор­тi­лий. Ко­ли б во­на не бо­яла­ся йо­го, во­на б i од­но­го дня тут не бу­ла. А то - цi­луй йо­го, пес­ти п'яну пи­ку. Хi­ба не гiр­ше їй те­пер? То хоч вiльна ти, а то так i бiй­ся: зап­руть те­бе у той ка­торж­ний бло­щич­ник або ще й да­лi зав­да­дуть. Ко­ли пiй­ма­ла­ся миш­ка в руi?и ко­то­вi, тво­ри йо­го во­лю, тiш йо­го сер­це, ре­го­чи­ся, пе­ре­ки­дай­ся" Що до то­го, що то­бi слiз­ки, аби йо­му бу­ли смiш­ки! Книш прий­шов пе­ред свi­том.


- Ну, те­пер, Хрис­те, про­щай­ся зо мною. Iду в N.


- Так швид­ко?


- Так. Наз­на­чи­ли по­мош­ни­ком справ­ни­ка. Оце з това­ри­ством мо­го­ри­чу­ва­ли.


- А я ж як?


- За те­бе я го­во­рив од­но­му чо­ло­вi­ко­вi.


- Ну?


- Обiцяв.


- Добрий мiй! Лю­бий мiй! - скрик­ну­ла во­на, чiп­ля­ючись на йо­го шиї.


- А все то­бi б кра­ще їха­ти зо мною. Звiс­но, не за­раз. Те­пер ти пе­рей­деш у гос­ти­ни­цю. А я поїду - роз­див­лю­ся, кварти­ру най­му. Чуєш?


- Чую, чую, - од­ка­за­ла Хрис­тя, ду­ма­ючи: "Пе­ре­мiс­ти ме­не з цього пек­ла - до­вi­ку моя но­га не бу­де у те­бе!"


Уже Хрис­тя цi­лий мi­сяць жи­ве у гос­ти­ни­цi. День спить, нiч гу­ляє. Де са­ма во­на не бу­ла, ко­го у неї не пе­ре­бу­ло! I все те безп­ро­сип­не п'яне, за­чу­мi­ло зав­зя­те, без­мiр­но роз­кидчасте. Ви­но - рiч­кою ллється, гро­шi - на­че по­ло­ва сип­лються. Скiльки їх пе­рей­шло че­рез Хрис­ти­нi ру­ки? А де во­ни? Тiльки й то­го, що по­ши­ла со­бi но­ве плат­тя, ку­пи­ла шляп­ку, со­ро­чок. Ос­таннє все до ха­зяїна йде. Лег­ко сказа­ти - за од­ну ха­ту п'ятде­сят руб­лiв у мi­сяць да­ти! А їсти за­хо­че во­на, то бе­руть з неї не як з усiх го­лод­них лю­дей, а уд­воє бiльше. Уп'ять же, прий­де до неї хто - пла­ти кар­бо­ва­нц­я. Прис­луж­ни­ки со­бi по пол­ти­ни­ку прав­лять за те, що ра­ють знай­омим. Що во­на, ко­ро­ва, кот­ру безперест­анно до­ять, щоб бiльше узя­ти ко­рис­тi? Та й ко­ро­ва позбуд­еться мо­ло­ка, а во­на?


Уже в неї очi вiд без­сон­них нi­чок по­туск­нi­ли, лич­ко по­блiдло-пожовкло щоб зак­ра­си­ти йо­го, при­хо­ди­ло­ся пiдма­льовувати черв­цем. I во­на ма­лю­ва­ла.


Як у то­го ду­шо­гу­ба з-пе­ред очей не схо­дять за­рi­за­нi ду­шi, так у неї не схо­ди­ло по­чут­тя чо­гось не­доб­ро­го, чо­гось ли­хо­го. I, як той, щоб за­бу­ти­ся, iде на но­ве ду­шо­губст­во, чу­жою кров'ю за­ли­ває свiй пер­ший слизький сту­пiнь, так i во­на, прий­шов­ши до пом­ки, за­ли­ва­ла се­бе ви­ном… Вiд йо­го ве­се­ло стає на ду­шi… сер­це ско­рi­ше б'ється, кров шпар­че бi­гає по жи­лах… а в го­ло­вi - ви­хор ду­мок та га­док, лег­ких, як тiнь, шу­му­ючих, як во­да у прiр­вi… Який­сь сказ най­шов на неї, якась не­са­мо­ви­та хви­ля пiд­хо­пи­ла її i ку­дись мча­ла… Во­на не на­ма­га­ла­ся здер­жа­ти­ся… Хай не­се!


I по­нес­ло Хрис­тю у плин за во­дою… Та й до­нес­ло до шпи­талю. Тi­ло її пок­ри­ло­ся стру­пом, ли­це ус­ла­ло­ся си­нi­ми пля­ма­ми, на ло­бi з ку­лак зав­бiльшки виг­на­ло гни­ючу гу­лю, гор­ло бо­лi­ло, го­лос, як роз­би­тий ча­вун, хри­пiв, а да­лi й зов­сiм спав, не го­во­ри­ла во­на, а щось сти­ха си­ча­ла.





XIV



***


Надворi сто­яла осiн­ня не­го­да: дощ та гря­зю­ка, гря­зю­ка та дощ. Не­бо зас­ла­ло­ся неп­рог­ляд­ни­ми хма­ра­ми, з зем­лi встає важ­ка па­ра i зак­ри­ває вiд очей свiт бi­лий, якiсь по­мерки сто­ять над зем­лею, i лю­ди сну­ва­ли у то­му мут­но­му свi­тi, на­че неп­ри­вiт­нi тi­нi.


Вечорiло. Над зем­лею ро­зiс­ла­ла­ся чор­на нiч. По ха­тах за­па­лю­ва­ли свiт­ло, по ули­цях - лiх­тар­нi. Жов­тий свiт їх мут­ним кру­жа­лом сто­яв у гус­то­му мо­ро­цi но­чi i лед­ве-лед­ве ос­вi­чу­вав те мiс­це, де сто­яли лiх­тар­нi. За їх жов­тим кружа­лом по­чи­на­ла­ся неп­рог­ляд­на тем­но­та. Чу­ло­ся шльо­пання важ­кої но­ги по не­ви­лаз­нiй ка­лю­цi, прокльони на дощ, на не­го­ду. Все пос­пi­ша­ло до­до­му, вся­ке шу­ка­ло со­бi за­хис­ту, хо­ва­ло­ся по ха­тах. Од­нi хур­щи­ки то­рох­тi­ли по опус­тi­лих ули­цях, ви­гу­ку­ючи ох­рип­лим вiд не­го­ди голос­ом: "Да­вать? Да­вать?" Нiх­то їх не кли­кав, лу­на не розносила­ їх глу­хо­го гу­ку, i вiд су­му во­ни, знай, переїжджал­и з од­но­го мiс­ця на дру­ге.


Не див­ля­чись на та­ку твань та не­го­ду, земський наїзд не нi од­но­го ра­зу не був та­кий люд­ний, як те­пе­ра. Земський дом, на­че ку­па ба­гат­тя, па­лав свiт­лом вiд го­ри i до са­мо­го ни­зу. По всiх ха­тах i про­хо­дах пов­но глас­них, кот­рi то сну­ють сю­ди та ту­ди, то зби­ра­ються в ку­пи, то зно­ву розхо­дяться. Тут i свiт­лi­шi кня­зi, i вельмож­нi па­ни, i за­мож­нi ду­ки-купцi, i наш брат сi­ра-сi­ро­ма­ха… Сло­во по сло­ву - цi­ле мо­ре слiв, гук i гам стоїть, мов у ву­ли­ку пе­ред рiй­бою.


Що ж за дi­ло зiб­ра­ло сих лю­дей до­ку­пи, що за ра­да зiбра­ла їх з близьких i дальнiх країв i по­вi­тiв?


А ось увiй­дiм, пос­лу­хай­мо.


Дзвоник пред­сi­да­те­ля дав­но вже гу­де i ззи­ває до мiс­ця глас­них, що роз­тек­ли­ся по всiх усю­дах, го­мо­нi­ли од­но з дру­гим, гвал­ту­ючи цi­ли­ми ку­па­ми.


- Господа! Про­шу за­нять мес­та! - гу­ка пред­сi­да­тель, уто­мившись дзво­ни­ти. I, пе­ре­го­див­ши, зно­ву дзво­не.


- Чуєте, дзво­нять!.. Бу­де… го­дi! - по­чу­вається то там, то там. I по­оди­но­кi ту­зи, одс­та­ючи вiд куп, прос­ту­ють до мiс­ця, то­дi як юр­кi су­хо­реб­ри­ки роз­ма­ху­ють ру­ка­ми, щось га­ряче до­ка­зу­ючи, си­вi бо­ро­ди, по­роз­ки­дав­шись по за­лi, крiзь оку­ля­ри об­див­ля­ються ку­пи, а товс­то­пу­зi куп­цi, стоя­чи пiд две­ри­ма, пих­тять та вти­ра­ються чер­во­ни­ми плат­ка­ми. Од­нi сi­рi-сi­ро­ман­цi, ску­пив­шись у кут­ку пiд стi­ною, сми­рен­но сто­ять

1 ... 156 157 158 ... 168
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повія, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Повія, Мирний"