Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

Мій мозок був у стані паніки, я навіть поворухнутись не могла, а цей телепень мені всього лиш сказав:

 - Ти б хоч зуби почистила б чи що, з рота смердить!

Після чого він спокійно так мене нарешті відпустив, спиною до мене повернувся і знову захропів. І все! Офіційно це щонайдурніша ситуація, в яку я тільки потрапляла. А в мене, між іншим, їх було багато! Все моє життя наче подібна дурнувата ситуація, в якій нікого, крім самої себе винити не можна

 - Швидше!!! - крикнула попереду Марго і зникла з поля зору, вернувши мене з ще одного неприємного спогаду.

Тільки піднявшись на гору, зрозуміла, куди вона поділася: там був невеликий вхід у печеру. Не знаю чому, але туди мені йти не хотілося, нехай і в лісі залишатися було холодно і страшно, бо вже стемніло. Великий нахабний вовк штовхнув мене в спину, змушуючи йти. Вибору немає, ступаю слідом за паном Демяновим. Темно, слизько і страшно, нічогісінько не бачу. А ще вітер такий гуляє, що мокра від снігу я одразу промерзла до кісток. Оскільки вже не бачу нічого далі власного носа, йду зі швидкістю обережної панди, спираючись на стіну. Не розумію, як парочка старих божевільних може так швидко рухатися в повній темряві, а тут ще й слизько.Через якийсь час шум від тих двох зник, залишився лише звук води, що капає зі стелі печери. Вони що, справді, кинули мене посеред печери? Стало моторошно, а що якщо ці недоумкуваті вирішили кинути мене тут назавжди? Що мені тоді робити? Йти назад?

Зупинилася і в нерішучості озирнулася. Там теж темно, абсолютно нічого не видно! Я вже подумала покликати когось, як моє обличчя несподівано обдало гарячим повітрям. Хтось у темряві, кого я навіть не можу розгледіти, дихав на мене! Вереснула, кинувшись убік, але мене тут же схопили за пальто і закинули на плече, як іграшку. Спробувала закричати, вирватися, зробити хоч щось. Поки не зрозуміла, чим пахне.

Шоколад, вишня і запах озону - Кай, це він.

Відчула полегшення і повисла на його плечі, не пручаючись. Хоче потягати - нехай тягає, а я відпочину і погріюся (он яке плече тепле, як і спина... гола). Мене понесли кудись угору, не особливо церемонячись. Безсоромно розклала завмерлі кінцівки по теплій шкірі на нижній частині спини. Треба ж, здригнувся, а я-то думала, що йому не холодно, розгулює з голим торсом. Цікаво, що він униз одягнув, а то я якось не бачила, щоб вони, як у фільмах, одяг до ноги прив'язували. Як було перевірити? Руку трохи нижче опустила і пискнула, обмацавши цілком собі голу дупу. Зупинився так різко, що мене хитнуло на його плечі.

- Дар,- покликав дивним тоном.

От усі вони "даркають", а мені й помацати не можна! Прибрала свою кінцівку, підібгала губи, щоб не ляпнути у відповідь "сам винен".

Пішов далі, але куди енергійніше, ніж до цього. За кілька хвилин зупинився, зняв мене з плеча, повернув і штовхнув у спину, мовляв, сама йди. Ну, я й пішла, зі швидкістю черепахи, але побачивши попереду світло, прискорилася і майже із захопленням вийшла з печери.

Мене облило крижаним вітром, тут вирувала хуртовина, не знаю, на якій висоті ми були, але дихалося важко. Зробила крок уперед і майже по стегно провалилася в замет, нічого не зумівши розібрати через сніг. Руки неохоче слухалися, було надто холодно. Якщо чесно, в той момент я дуже шкодувала, що мене не залишили висіти догори дригом на теплому плечу - пальці я собі точно відморожу. У снігу нечітко було видно сліди, потрібно було йти вперед, але я не могла й рушити з місця, провалившись уже по пояс. Білий вовк з'явився вчасно, глузливо пирхнув, побачивши мене майже по пояс у снігу, яка намагається вибратися.

Подивилася на нього грізно, чи жалісно, не знаю вже як вийшло, так і подивилася. Величезна морда мене вже не лякала, та коли він клацнув зубами майже перед обличчям, хто завгодно злякається. Він лише трохи менший в розмірах за Івана, якого, якщо чесно, я побоююсь більше. За те він ні каплі мене не боїться, тому схопив за комір пальта, подарованого Марго і потяг на себе, виймаючи зі снігу. Потім боляче смикнувши, змусив встати на ноги, й обпертися на нього руками. Все це звичайно було мило: ми повільно пішли вперед, я раділа, що вовк такий великий і майже повністю вкриває мене від хуртовини. Тільки от на теплому плечі мені явно б сподобалось більше, та вибору мені явно не представили. Йти було не довго, тільки но скеля закрила нас від хуртовини, я з інтересом розвернулася. Мене привезли не в гірський будиночок, а в цілий палац, вибудований у скелі так, що майже повністю зливався з нею. Не знаю, який це був стиль, але щось старовинне, судячи з колон і закритих віконницями вікон. Але головне, є надія, що там є їжа і тепле ліжко, або просто постіль, грілка в мене й так начебто є. Зараз я навіть буду не проти, якщо він буде мучити мене своїми недолугими образами, тільки б зігрітись.

- Ласкаво просимо в Аркан Вовків, місце, де кожного нового року всі вовки західної частини країни зустрічають новий рік, - пафосно оголосила Марго, і я випала в осад. Так от нащо мене притягнули в гори, рішили ловити на живця.

Смикнула мокру шерсть своєї опори. Велика морда перевертня втупилася на мене, але я все ж не була готова з ним лаятись, особливо коли він у формі пухнастого пса-переростка. Ніяк його вовчий образ не в'яжися з людським, вони наче зовсім різні. Відпустила шерсть білого вовка і, вдаючи, що зовсім не втомилася, пішла в бік Марго. Головне доповзти до кухні, а потім заритися в ковдру біля каміна... А тут є камін? Повинен бути, вовкам-то байдуже, а Марго мерзнути не буде. З хати вийшли решта вовків, уже одягнулися, якщо можна назвати в таку холоднечу одягом легкі футболки, штани й домашні капці. Навіть дивитися на них холодно. Усі мене дратували, з усіма також я не розмовляла, тож прибила кожного неприязним поглядом.