Читати книгу - "Моральні листи до Луцілія"

Ось чому сильного духу муж, усвідомлюючи свою кращу природу, намагається на тому місці, де його поставлено, сповнити обов'язок чесно й пильно, не вважаючи своїм нічого з усього того, що його оточує,- користується як чимсь позиченим, подібно до мандрівника, якого квапить дорога. Тож коли б ми побачили когось, хто б вирізнявся такою стійкістю,* то хіба не постав би перед нами образ душі небуденної, надто коли постійність, про яку мовилось, довела нам, що та велич - непідробна. Всьому справжньому притаманна тривалість, оманливе - короткочасне. Деякі люди навперемінно бувають то Ватініями, то Катонами. То їм видається, що недостатньо суворим був Курій(3), недостатньо вбогий Фабріцій, недостатньо ощадливий, невибагливий - Туберон, а то навпаки: багатствами змагаються з Ліцінієм, учтами - з Апіцієм, розніженістю - з Меценатом. Найпевнішим доказом хворої душі вважай її хитання - коли вона постійно кидається від удаваної чесноти до справжнього захоплення пороками.

То в нього рабів зо дві сотні,

То десятьма вже обходиться. То владарями й вождями

Вуха протуркує всім, то зненацька: «Мені б ото столик,

Хай і триногий, сільничку та плащ груботканий на зиму -

Й інших речей не торкнусь». Вдовольняється, бач, необхідним.

Що ж. А ти нині мільйон йому дай - і, най далі до тижня,

Зникне й мідяк з гаманця!..(4)

Чимало людей саме таких, як отой, що його описав Горацій Флакк,- ніколи він не є тим самим, не подібний навіть до себе самого; то він тут, то вже десь на протилежному кінці. Я сказав «чимало» - майже всі! Хоч кого візьми - у кожного що не день, то нові задуми, нові бажання: то хоче привести в дім дружину, то коханку; то прагне владарювати, то намагається бути слухнянішим од раба; то надувається аж до заздрості, то присідає і зіщулюється, аби зробитися ще нижчим від тих, хто повзає по землі; то розкидається грішми, то їх хапає. Ось чим найбільше зраджує себе нерозсудливість душі: кожен раз вона інша, кожен раз - що вважаю найганебніпіим - неподібна до себе. Велика річ, повір мені,- весь час виступати в одній і тій же постаті. Але, крім мудреця, ніхто на те не здатний: всяк із нас багатоликий. То ми видаємось тобі ощадливими й поважними, то марнотратними, нестатечними. Раз по раз міняємо личину: знімаємо якусь одну, беремо - протилежну. Постав перед собою таку вимогу: яким ти вирішив бути спочатку, таким протривати до кінця. Зроби так, щоб тебе хвалили, а не зможеш - то щоб хоч пізнавали. Бо про декого, хто зустрівся тобі вчора, Цілком слушно можна запитати: «А то хто такий?» Ось як ми змінюємось!

Бувай здоров!

ЛИСТ CXXI

Сенека вітає свого Луцілія!

Я бачу, ти заведеш зі мною суперечку, хай лиш викладу тобі сьогоднішнє питання, над яким я вже довгенько ломив собі голову. Ти-бо знову вигукнеш: «А що тут спільного із звичаями?» - Можеш собі вигукувати, а я тим часом висуну проти тебе ще й інших, з котрими доведеться вступити у спір,- Посідонія і Архідема(1); вони не відмовляться взяти участь у судовій справі. Тоді вже і я скажу слово. Не все, що належить до звичаїв, виховує добрі звичаї. Щось одне стосується нашої поживи, щось друге - вдосконалення; ще щось - нашого одягу, а ще щось інше - навчання чи, скажімо, розваги. Все це має причетність до людини, хоч не все робить її кращою. Та й до звичаїв ті речі мають неоднакове відношення: одне їх виправляє і впорядковує, інше - вникає у їхню природу та походження. Коли дошукуюся, навіщо природа привела на світ людину, навіщо надала їй перевагу перед усіма іншими створіннями, то, гадаєш, я далеко відійшов од звичаїв? Помиляєшся. Бо як знатимеш, яких звичаїв дотримуватися, не дослідивши, що для людини є найкращим, не приглянувшись до її природи? Лише тоді зрозумієш, що маєш робити, чого- уникати, коли дізнаєшся, Що ти винен своїй природі.- «А я,- скажеш,- прагну збагнути, як би то мені менше бажати, менше боятися! Звільни мене від забобонів(2); навчи, наскільки марним та пустим є те, що називають щастям,- так легко може долучитись до нього ще один склад!»(3) - Я виконаю твоє бажання: заохочуватиму тебе до чеснот, а за пороки - каратиму. І хай мене вважають тут непоміркованим, я все ж не облишу переслідувати нікчемність, приборкувати розгнуздані пристрасті, погамовувати насолоди, що закінчуються стражданнями, протистояти молитовним жаданням. Запитаєш, чому? А тому, що більшість наших бід ми самі собі вимолюємо; з чим нас вітали, в тому згодом розраджують.

А тим часом дозволь мені поміркувати над питанням, начебто доволі далеким від того, про що мовилось. Я дошукувався, чи є у тварин усвідомлене відчуття стану свого тіла. Що це так, найвиразніше видно з того, як вони доладно і спритно рухають усіма своїми членами,- наче справді всьому тому навчені. Будь-яка тварина вправно володіє тією чи іншою частиною тіла. Ремісник легко послуговується своїм знаряддям, керманич із знанням справи повертає стерно, маляр, розклавши перед собою безліч різних барв, в одну мить зупиняється на тій, що потрібна для відтворення подібності,- його погляд і рука наче перепурхують між воском(4) і твором. Таку ж саму звинність при кожній своїй потребі виявляють і тварини. Ми звикли захоплюватись досвідченими танцюристами: дивуємось, як їхня рука готова тут же створити образ будь-якої речі, будь-якого почуття; як рухами тіла вони встигають наздоганяти миттєвий перебіг слів. Те, чого вони досягли наукою, тварини отримали від природи. Нема серед них такої, якій незручно було б ворушити своїми кінцівками, яка б вагалася, як то скористатися з якоїсь частини свого тіла. Тільки-но з'явившись на світ, вони відразу готові до дії; з тим знанням приходять, бо таки й народжуються навченими.- «Одначе тварини хоч-не-хоч доладно рухають усіма своїми членами: якби рухались по-іншому, то їм просто було б боляче».- Отже, як розумію з ваших слів, вони змушені рухатися правильно: до того їх спонукає страх, а не власна воля. Але ж це не так. Що робимо під батогом необхідності, те робимо мляво; рухливість - ознака невимушеного пориву. Страх перед болем не може їх спонукувати до звинності хоча б тому, що вони навіть усупереч болю прагнуть удосконалити свої природні рухи. От візьмімо для прикладу немовля. Воно вже думає, як би то зіп'ястись на