Читати книгу - "Мир хатам, війна палацам"

Більшовики звелись з місць і залишили засідання. Об'єднання Рад тепер вже не мало сенсу: це б стало тільки об'єднанням фракцій меншовиків та есерів.

Тут же, в вестибюлі, більшовицька фракція прийняла рішення: йти на Печерськ, де на цю годину скликався великий мітинг, і розповісти народові про об'єднувальне засідання Ради робітничих та Ради солдатських депутатів.

Юрбою, просто посеред вулиці, лавіруючи між трамваїв, автобусів, циклонеток та візників, більшовики, члени обох Рад, рушили через Бессарабку і Собачу тропу: в приміщенні Печерського клубу вирішено взяти свій більшовицький прапор.

Позаду йшли П'ятаков з Івановим.

П'ятаков кип'ятився:

— Тобі ніхто не доручав виступати від імені більшовиків за українську автономію! До з'їзду ще невідомо, яку позицію прийме партія в цьому питанні!

Іванов спокійно відказував:

— Поки буде з'їзд, позиція Центрального комітету нам відома: я її виклав зовсім точно. Певен, що після з'їзду вона ніяк не зміниться…

Боженко залишився біля театру «Бергоньє» сам: засідання Рад тривало далі, отже, мала виконувати свої обов'язки і робітнича самооборона.

— Василю Назаровичу! — гукали дружинники. — Нам теж треба на мітинг! Та й наші однаково пішли…

Боженко почухав потилицю.

— Знаєте що, хлопці? — нарешті махнув він рукою. — Мислю собі так: меншовичків та есериків юнкери все одно не займуть — це ж таки, сказати б, державні партії. Коли де й чекати тепер провокації, то якраз на мітингу… Гайда на Печерськ!..

Данило з Харитоном крокували в останній шерензі.

Данило ступав неуважно і раз у раз збивався з ноги. Він знову поринув у свої солодкі мріяння. Тепер уявлялося йому, як «мале» вже зіпнеться на ноги і як вони з Тоською виведуть його «на проходку»… Ідуть вони від Аносівського парку до Дніпра, у неділю, звичайно, — і назустріч їм все знайомі та сусіди. Старші люди похвально посміхаються, молодиці сплескують руками, дівчата вищать — тиснуть Тоську, хапають «мале» і мусолять йому щічки поцілунками. Тоська шаріється і ховає обличчя Данилові в плече, а Данилові доводиться хмуритись і суворо казати: «Не балуй!»

— Та чи ти оглух? — гнівається Харитон поруч. — Чуєш, мой? Котрий вже раз питаю, що це в тебе в руці?

Данило хапається і мерщій ховає те, що несе, в кишеню. Це — невеличкий кавалочок «печатного» мила «4711». Він придбав його в кіоску «Брокар і К°», під яким йому довелося вартувати. Мабуть, розпрочудесне мило — така ж на нього прегарна реклама намальована! Та й взагалі, тепер же — революція! Годі вже, щоб пахучим милом вмивалися самі буржуї! Нехай і малий Данько попахтиться собі та виростає по–людському.

Данько — то й мав бути Данилів син: не дочка ж, справді, в нього має вродитись! І Данило вирішив передати синові власне ім'я: нехай увічнюється в потомстві!

Перед Третім авіапарком вирував величезний мітинг. Юрмилися тисячі людей — солдатські кашкети, «пиріжки» авіаторів, кепки робітників, і весняним цвітом майоріли барвисті хустинки: печерські жінки–пролетарки на всі громадські акти виходили неодмінно разом з чоловіками, а дівчатам — відомо — однаково, куди йти, аби підморгнути авіаторові чи понтонерові.

Старий Іван Бриль прийшов у парі з старим Максимом Колибердою. Меланя з Мартою, теж у парі, трималися побіля них. Вийшла на мітинг і Тося з подружками.

Але Тося не щебетала і не моргала до авіаторів. їй, молодиці, це вже було не до лиця. І трималася вона, як і належить молодиці: поважна, нехай і щупла, гордовита — дарма що непоказна, і на дівчат–подружок тільки покрикувала: «та цитьте–бо, цокотухи!» Почувала вона себе зараз урочисто, немов у церкві: і ніби пригнічено, і ніби, навпаки, легко та радісно — як зійти на лаврську дзвіницю на самісінький верх і, перехилившись через балясину, глипнути оком на землю. Боже, і страшно як, і прекрасно! Аж ноги терпнуть, немов скочив згори і вже от–от, як уві сні, торкнешся ногами землі і — вломляться ноги, мов шпички. Ні, ні! Тосі стрибати тепер вже не можна, бо тепер вона — наче скляна: торкнеш пальцем, і розіб'ється. А хіба має вона право тепер розбиватися, раз усередині в неї…

Тося зашарілася на свої думки і мерщій одвернулася від дівчат, ховаючи веснянкувате личко в ріжок комірця від сарпинкової сукенки. Тепер під жіночою хусткою і не видно було — чи русява вона, чи руда, і чи волоссячко збилося на маківці ковтуном.

Тося була щаслива, і крім цього щастя їй нічого на світі не було потрібно.