Читати книгу - "Молоді літа короля Генріха IV"

Вона ще довго говорила дуже мудро й гарно. Принцеса Катрін отримувала листи з Женеви й зберігала в пам'яті їхній зміст, хоча їй самій недовго вже лишалося діяти згідно з їхніми настановами. Її брат Анрі плакав у темряві. Сльози текли в нього легко, навіть через те, чого вже не можна змінити, та й не хочеться міняти. Але в цю хвилину він плакав не тільки через власну натуру, а й через близько споріднену своєї любої сестриці. Ревне благочестя змушувало бідолашну переборювати своє кохання до кузена Шарля Бурбона, який поки що полював на вепрів. Та коли він нарешті з'явиться власною особою, тоді Катрін і незчується, як станеться те, чого не вернеш! Кінець її дитячої невинності — ось що оплакував брат. А з другого боку він вважав цілком природною річчю те, що невинність його сестри колись має минутися. Трохи співчуваючи їй, а трохи погоджуючись, обняв він Катрін і поцілунком перервав найкращу її фразу. А потім повів її в дім.

А що всяка ніжність, навіть до своєї плоті й крові, і кожен душевний порух має свою грошову ціну, то принцеса Катрін уранці отримала від свого любого братика в подарунок невеличке містечко — яке, щоправда, ще йому не належало. То було лихе, уперте містечко, що й досі не хотіло впустити губернатора в свої мури, і він мусив спершу завоювати його для любої сестриці. Ще багато чарівних подарунків отримала вона від нього пізніше, коли її коронований брат мав таку змогу. Одного разу то були сімсот прегарних перлин і золоте серце, рясно оздоблене діамантами; ціну знала рахункова палата. А втім, години, пробуті в По, щоразу бували лічені. Гарні меблі в великому міському замку знову покривалися чохлами; жодні інші ніколи не здадуться Анрі кращими. Коштовностей Наваррської корони він не зачепить навіть тоді, коли не матиме другої сорочки. На коня! В неспокійніші округи! І Марго теж нас непокоїть. Вона спустила на мотузку з вікна свого брата Франсуа, коли той надумав утекти до Фландрії, а потім почала палити той мотузок у каміні й трохи не спалила всього Лувру. А тоді й сама гайнула до Фландрії — і які там коники викидає! Які коники, хлопці! Так каже Анрі в своїй таємній раді.

Члени ради по двоє сходяться до замку. Подвійні сходи дають змогу тим, котрі не дуже добре ладнають між собою, підійматися різними боками. Між двома крилами сходів б'є з муру джерело й стікає в півкруглий басейн. Мармурове поруччя такою плавною дугою вигинається від стовпчика до стовпчика, що кожному хочеться провести по ньому рукою. Око само ковзає по скромному різьбленню, що ним різець майстра любовно оживив камінь. Але на середині схилу ті крила з'єднуються, сходи робляться широкі, парадні й ведуть до замку державця. Юнацька хода, гучні голоси; більшість членів ради нагорі зразу перебігають подвір'я й звертають праворуч. Піднявшися ще кількома сходинками, вони проходять колонадою, що тягнеться понад усім фасадом: кожну колону вгорі вінчає вирізьблене зображення якоїсь легендарної події. Двері покоїв стоять навстіж, день сонячний. Усі хутко входять до найбільшого покою, сідають на скрині або дерев'яні стільчики, збуджено гомонять, сміючись обіймають один одного або сердито розходяться — все це поки ще дожидають самого короля.

У товщі міцної стіни без вікон є закапелок, де чатує дозорець. Крізь отвір із залізними ґратами він дивиться вниз, у зовнішнє подвір'я, й далі — за фортечний рів, на всю ближчу околицю. Від міської брами тягнеться дорога, на якій може несподівано з'явитися ворог. Мир і безпека панують на обох берегах зеленої Баїзи, по цей і по той бік мостів. Мости називаються Старий і Новий. Один веде до тихого парку «Гаренна», другий з'єднує дві частини міста. Нижче від замку, під добрим захистом, живуть городяни. По другий бік ставлять собі палати панове придворні — відколи тут розмістився двір. А крамарі, ремісники й челядь тиснуться до міцних панських будинків: так виникають вулички, покручені, вузькі — містечко-купка. По тих вуличках течуть струмочки, на них бавляться діти. Малеча з гамором штурмує високий Старий міст, літні люди вибираються на нього обережно, і по віддзеркаленню його широких арок глибоко в воді пропливають тіні всіх тих, хто живе тут.

Аж на верху замкових сходів на заокругленій кам'яній лаві сидять двоє панів і дожидають Анрі. Той, що в дорожньому плащі,— Філіпп Морней. Який необачний його король, думає, він: вибрався кудись сам, уже надвечір, у воєнний час. Адже знов точиться війна[120]. Мир, названий ім'ям монсеньйора, протримався недовго. Король Наваррський посилав свого дипломата шукати союзників, але більшість їх ухиляються від його заклику, як лишень можуть. Ось хоч би кузен замордованого Коліньї,— та й сам він, Монморансі, сидів у Бастілії й уже дожидав страти; а тепер цей гладун став занадто ледачий для помсти — чи для справедливості, як каже Морней. Для захисту віри, ще уточнює він. «Не гарячих і не холодних господь виплюне з уст своїх»[121],— заявляє гугенот і сам досить холодними словами доводить, чому неминуче повинні впасти всі ті, хто шукає в істинній вірі тільки вигоди для себе, а їй служити не має відваги. Герцога Анжуйського Морней покинув — той тільки наосліп полює на королівства для самого себе. Зазнавши багатьох пригод і небезпек, Морней прибув до державця, з яким спробує поладнати. Хоча цей державець досі сам провадив доволі легковажне життя, та не все залежить від вдачі людини, куди важливіше призначення. Бог сильніший за пристрасті свого обранця. По правді, доброчесний Морней зовсім не тривожився за Анрі, що десь забарився. Його-бо веде життям могутня рука.

— То ви й у полон попали, їдучи сюди? — спитав пан, що сидить на лаві поруч