Читати книгу - "Над Тисою"

Зубавін і Шатров з кожним днем виявляли все більше й більше таємних стежок, які вели до «Гірської весни», все ближче підступали до головних виконавців цієї «надміру хитромудрої» операції. І ось, коли вони вже готувалися зімкнути кільце оточення навколо явірського центра лазутчиків, трапилося таке, що ледве не зруйнувало плоди їх тривалої, терпеливої праці. Це сталося не з вини Зубавіна і Шатрова. Винуватцем виявився Тарас Волошенко, повар п'ятої застави.

В один із своїх вихідних днів Тарас Волошенко і рядовий Тюльпанов з дозволу начальника застави сіли на мотоцикл і рушили на Верховину, в ущелину Трубне, де бурхливо клекотів на каміннях прозорий до дна потік, багатий на форель. Волошенко любив і вмів полювати на цю благородну, невловиму для новачка жительку гірських річок. Звичайно він повертався на заставу з важкою в'язкою вузькомордих плямистих рибин. Але цього разу повернувся з порожніми руками. Його полюванню несподівано перешкодив шофер Ступак, що проїжджав мимо.

Ступак почав свій рейс з Чорного потоку. В цей день він одержав наказ возити дерево не на станцію вантаження, а на будівельний майданчик гідростанції, розташований у середній течії річки Кам'яниці. Навантаживши лісовоз сосновим корабельним кругляком, він вирушив за призначенням. Проїжджаючи повз будинок Івана Дударя, зупинив машину, забіг на хвилину в свою мансарду, вийняв з-під ліжка припалі пилом старі чоботи, відірвав шкіряну устілку, вийняв з пустотілого підбора касету з мікроплівкою, зарядив фотоапарат, вмонтований у портсигар, і поквапно спустився вниз. У прихожій він побачив Олену. Вона була в ситцевому платті, фартусі, волосся пов'язане темною хусткою. В її руках було кілька домотканих кольорових доріжок, які вона збиралася витрушувати.

— Доброго ранку, Оленко! — Ступак привітно змахнув руками і мало не до самої підлоги вклонився молодій хазяйці.

— Доброго! Чого це ви вдома у робочий день? — здивувалася Оленка.

— Проїжджав мимо, як не зайти додому за сигаретами? На гідростанцію дерево везу. Терміновий рейс.

— На гідростанцію? — зраділа Олена. — І я з вами поїду. Хочу на будівництво подивитися. Можна?

Прохання Олени не сподобалося Ступакові, і він не зумів цього вчасно приховати, ледь-ледь запізнився.

— Ви не хочете, щоб я поїхала з вами? — образилась Олена. — Ну й не треба.

— Що ви, Оленко! Будь ласка, їдьмо. Тільки попереджаю: не ручаюся ні за своє, ні за ваше життя. Отак! Весь час на вас дивитимусь, а не на дорогу, і можу звалитися в безодню.

Олена засміялася, махнула на шофера хусткою, зірваною з голови:

— Ну вас, насмішнику! їдьте без мене.

— Правильно вирішили, Оленко. Розтрусило б вашу ніжну особу, закачало б на крутих поворотах. Бувайте здорові!

Ступак вискочив на вулицю, заліз у кабіну лісовоза і рушив у гори, вверх по течії Кам'яниці. Він вперше потрапив на цю важливу дорогу і жадібно озирався навколо. Шосе пролягало біля самої води, на кам'янистому лівому березі річки. Трохи вище, на вирубленому карнизі ущелини, блищала залізнична колія. Коли Ступакорі зустрівся військовий ешелон, він зупинив лісовоз, вийшов з кабіни, дістав портсигар, сфотографував ряд довгих великовагових платформ, на яких стояли якісь громіздкі машини, наглухо вкриті брезентом. Це могли бути танки найновішої марки, атомні гармати чи щось подібне, чим особливо цікавився «Бізон».

В такій ось позі, обличчям до поїзда, що проходив мимо, з портсигаром у руках, з сигаретою в зубах і побачив Тарас Волошенко шофера Ступака. Він і Тюльпанов сиділи на другому березі Кам'яниці, в тіні чагарника, за великим валуном: маскувалися, щоб не помітила їх крізь прозору товщу води обережна, ляклива форель.

— Впізнаєш цього красеня? — пошепки спитав Волошенко, штовхаючи свого товариша.

— Аякже! Твій «щирий» приятель: «свій в дошку, дуже свій».

— Він і є. Зверни увагу, якими очима він дивиться на військовий поїзд. Як гіпнотизер… А що це блищить у нього в руках? Ану, Тюльпанов, дай бінокль…

Ступак кинув сигарету, поклав у кишеню портсигар, зник у кабіні і поїхав далі. Лісовоз повільно, обережно піднімався по крутій, звивистій дорозі. Кам'яниця ставала дедалі ширшою, а прямовисні скелі ущелини розсувалися, відкриваючи небо.

Попереду, на повороті, де річка впиралася в круту гору, показався недавно збудований великий залізничний міст; в деяких місцях ще не була знята опалубка з бетонних стоянів. Під'їхавши до моста, Ступак зупинив лісовоз.

Волошенко і Тюльпанов, що рухались за лісовозом на чималій відстані, теж зупинилися. Маскуючись у придорожньому чагарнику, вони стежили за «своїм у дошку».

— Цікаво, що він тут робитиме! — спитав Волошенко, підіймаючи до очей бінокль.

Ступак вийшов з кабіни грузовика, в його руці похитувалося порожнє відро. Набравши в річці води, він поставив відерце на землю, вийняв портсигар і, ставши обличчям до моста, прикурив сигарету від запальнички.

— Закурив, — сказав Волошенко, опускаючи бінокль.

— І все? — Тюльпанов був розчарований.

— Ні, не все. Потерпи.

Покуривши, Ступак взяв відро, повернувся до машини, відкрив капот, зняв пробку радіатора і почав доливати воду. Але, оскільки радіатор був повний, то вода виливалася на землю. Це одразу ж помітив Волошенко.

— Де п'ють, там і ллють, — усміхнувся він. — Щоб відвести очі, з пустого в порожнє переливає. На ось, подивись. — Волошенко простягнув Тюльпанову бінокль.

Лісовоз рушив далі. Мотоцикл з прикордонниками обережно рухався позаду, то тримаючись у затінку дерев, то ховаючись за скелястими поворотами.

Ступак не підозрівав, що за ним стежать. Безтурботно посвистуючи, він посувався вперед.

Лісовоз прошумів по новій щебеневій дорозі, недавно пробитій на крутому схилі вузької ущелини, і за найближчим поворотом відкрилася висока водозливна гребля, яка ще не втратила кольору свіжого бетону. Ступак зменшив швидкість, вийняв портсигар, закурив. Він сфотографував греблю, гідростанцію і підступи до неї.

Дорога круто здіймалася вгору. Ступак з глибокою зацікавленістю, замаскованою недбалою позою певного в собі водія, озирався навкруги, йому було наказано в розвідцентрі сфотографувати гідростанцію і підступи до неї в