Читати книгу - "Безстрашність, Вікторія Хорошилова"

— Антон бардачок відкрий, — попросила хлопця. — Так, дякую.

Він подав мені гаманець. Альфред перевірив що готівка і страховка з правами на місці. Мені на телефон прийшло повідомлення. Альфред узяв телефон. Я бачила як його обличчя стало нагадувати маску без жодної емоції.

— Що там?

— Їхнє щиросердне зізнання і смертний вирок, — сказав він спокійно.

А я відразу зрозуміла, що Паша зняв сам процес або на фото, або на відео. І якби не Альфред, а я б збожеволіла. А судячи з його реакції, хлопці вже майже небіжчики. Зараз він нагадував дикого хижака.

— Антоне, відповідаєш за неї головою. Ізо, телефон я заберу, на час. Зв'язок тримаємо через Антона.

— Будь обережним.

— Буду.

Він виліз із машини, а Антон поїхав. Варто було залишитися самій без сильного плеча, як сльози знову підступили до очей. Я ледь себе стримувала. Усередині було боляче, прикро і хотілося ревіти в захлеб.

— Ізабелло, — покликав Антон.

— Що? — запитала тихо.

— Ти не одна.

У цій простій фразі одразу відчула таку підтримку. Стало легше. Вдалося вгамувати сльози. Але паршивий і розбитий стан нікуди не подівся. У лікарні мене зустріла жінка лікарка. Вона спокійно провела мене до кабінету, до мого щастя, не ставила не потрібних і зайвих запитань. І зробила все дуже обережно. Поки вона писала висновок я вийшла в коридор і там майже одразу зустріла свого лікуючого лікаря. Він мене одразу впізнав, після нашої вдалої прогулянки з Альфредом у парку і як ми відпрошувалися додому раніше, нас було складно не запам'ятати.

— Ізабелло, що сталося?

Вийшла лікарка, у якої я була. Мелор, подивився на неї уважно і запитав:

— Інесо, що сталося з моєю пацієнткою.

— Ви спостерігаєте Ізабеллу?

— За страховкою вона у мене.

Інеса дала папери. Мелор зблід, прочитавши їх.

— Ти виписала їй таблетку?

Жінка кивнула.

— Про всяк випадок краще прийняти дві сьогодні і завтра, щоб напевно не було вагітності. І судячи з її стану дівчині потрібно поїсти. До речі зразок тканин під нігтями це по твоїй частині.

Доктор Мелор мене потім ще провів до аптечного кіоску при лікарні, простежив, щоб я купила пігулки й одну з них відразу прийняла. Потім порадив купити солодкий батончик гематогену. Навіть Антону порадив. Хоча той відмовлявся і посилався на дієту.

— Від одного разу шкоди для дієти не буде.

— Лікарю, а як прибрати синяк? — запитала я.

— Вибач забувся, досі під враженням від того, що сталося. Є хороша мазь, прискорює процес. Шкода, звісно, холодне не приклали, але тобі було не до того.

Він допоміг мені купити потрібну мазь і в кабінеті наніс її товстим шаром на місце удару.

— Будеш мазати хоча б кілька разів на день, краще три. І потрібно чекати повного вбирання і не витирати. Може затягнутися на годину.

— Добре що завтра неділя і я вдома, — усміхнулася, усмішка вийшла дуже натягнутою.

Поки мазь вбиралася, гуляла коридором лікарні. За одне чекала коли подзвонив Альфред Антону. Подзвонив він через дві години. Сказав щоб ми їхали в управління. Коханий вже був там щось зосереджено писав за столом. Мені злегка посміхнувся і запропонував посидіти на дивані біля вікна.

Як таких кабінетів у них майже не було. На поверсі було багато робочих столів, а біля вікна стояли диванчики та м'які крісла. Вікна закриті рулонними шторами, на поверсі вже напівтемрява. Лише біля столу Альфреда горить настільна лампа і далі біля сходів на другий поверх. Я присіла одразу біля нього в крісло. Альфред відклав ручку і повернувся до мене.

— Ми їх спіймали. Гаррі треба буде окремо подякувати. Але пізніше, коли я заспокоюся і остаточно прийму, що він правильно зробив і вчасно мене зупинив.

— Дякую, — сказала тихо.

Він задоволено посміхнувся. Якось занадто задоволено. Відчуваю, він сильно їх побив. Що ж я не крапельки не шкодую, якщо він відмутузив їх добряче.

— Тільки тепер мені потрібно багато паперів заповнити. Тебе одну додому не відправлю. Прийдеться тобі мене чекати.

— Антон міг би відвезти.

— Ні, — сказав він трохи різко, — тобі не варто залишатися зараз самій.

Поки Альфред сидів заповнював безліч паперів, я сиділа в кріслі, нудьгувала і намагалася впоратися з душевним болем. Підійшов Рід зі склянкою води, від неї йшов деякий запах.

— Що там?

— Заспокійливі краплі. Швидше за все заснеш без снів. Вони нешкідливі, їх прописували моїй дружині, коли вона була вагітна. Їй вони не нашкодили, думаю, тобі тим паче.

— Дякую.

Випила воду. Мені порадили прилягти на диван. Альфред укутав мене пледом. Я практично відразу заснула. Снів справді не було, поспала я щонайбільше годину. Але краще від цього мені не стало. До мене підійшов хлопець, насилу згадала, що його звуть Мартін.