Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Музей покинутих секретів 📚 - Українською

Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Музей покинутих секретів" автора Оксана Стефанівна Забужко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 158 159 160 ... 211
Перейти на сторінку:
з чорного паперу на тлі криваво-червоного багаття, і просто в фокусі — піймала! — витягнуте вперед, як вовчий писок, жорстке і штивне, не так вродливе, як владно притягальне своєю пластичною довершеністю чоловіче обличчя з умисне татаркувато-звуженими, так що годі розгледіти, якого вони кольору, очима, хтось збоку (жіночий голос) підказує мені ім'я: Михайло!.. — і в цьому єдиному проблимі — бо наступної миті гладінь океану знову змикається, й темна маса китячого тіла кане назад під воду, — я його впізнаю, впізнаю те, що вже знала, з тої самої ночі: це й є той чоловік, через якого загинула Геля, — так само, як Влада!

Ось про що вона мені хотіла оповісти в Адьчиному давньому сні, моя світлосяйна дівчинка, моя променистоока Геля Довганівна, — коли зайняла Владине місце за столиком у Пасажі. Вони знали, обидві, і Влада, й Геля, те, чого не знала я, вони обидві були однаково ошукані — і любили силу, яка вбиває життя, видаючи себе за ту, що ним керує.

І, щойно я встигаю це збагнути, все вже зникло. Залишається тільки побуряковілий Вадим у розхристаному піджаку й охлялій, як несвіжа рибина, фіолетовій краватці — сидить, розвернувши стільця боком, держить у пригорщі келиха з коньяком і сопе над ним так, ніби звідти от-от має щось вилупитись… От і все. І навіть голова мені, о чудо, більше не болить — як рукою зняло. І втоми я теж не чую, — хоч уже й пізно має бути достолиха, либонь, чи не перша доходить…

І я легенько-легенько, ніжно-ніжно, щоб не сполохати, натискаю, за його рекомендацією, на ту кнопку, яку він намагався в мене перекупити, — зараз він має бути чулий на такий натиск, зараз він незахищений, без звичайного свого дубового панцира:

— Вадиме, — я не питаю, я прошу: не прокурор — співучасниця: — Як усе-таки гадаєш — чому вона загинула?..

Він здригається, глипає на мене й тут-таки спускає очі.

— Не муч мене, Дарино. Я стільки про це передумав…

— Ви сварилися?..

Всупереч моїм побоюванням, він не ощиряється, не борониться, — занишк, як маленький хлопчик перед мамою, коли знає, що зробив шкоду. (Значить, я його таки налякала своїм попередженням; значить, є чого лякатися.)

— В тім-то й річ… Якби я тоді поїхав із нею… Чи хоч шофера послав…

А вона йому не дозволила. Може, навіть не сказала вже, куди їде. Може, вони вже не розмовляли як друзі, взагалі вже не розмовляли між собою, — в двоповерховій квартирі площею 400 кв. м досить місця, щоб не траплятись одне одному на очі, і вона вийшла з дому без усяких оголошень, без «цьом-па, за годину буду», — грюкнула, мов вистрелила, вхідними дверми, і це й був останній спогад, який вона йому по собі залишила: наступне їхнє побачення було вже в морзі.

— Вона збиралась піти від тебе?..

Він дивиться на мене з наростаючим острахом:

— Вона тобі казала?..

— Так, — брешу я.

Я знаю, як це буває, я там була — з Сергієм, і з Ч., і з Д.: при кожному розриві, на який довго не можеш зважитися, — знаю, як через силу таскаєш у просторі власне тіло, мов трупа, автоматично виконуючи ним завчені рухи, як цілий час облягає голову важка, непроглядна хмара тисячу разів передумуваного, кругами по стадіону, «як же так?» та «і що ж тепер?», і нараз зупиняєшся по ходу серед квартири, як від окрику, тупо згадуючи: а чого я сюди йшла?.. Трохи легше, коли лежиш у ванні й вода потроху розмиває тобі тіло вкупі з застряглими в ньому думками, — і можна ще їхати автом, особливо за містом, на трасі, вона це любила, — казала, що так відпочиває: монотонний рух, рівне течиво асфальту перед очима, заспокійливе мерехтіння дерев обабіч траси, дощ по шибі, рівномірні помахи «двірників», дощ, дощ… Звісно ж, вона поїхала сама, який у біса шофер! — із шофером ще розмовляти треба…

Не засинала вона за кермом. Я можу уявити, як це було. Як це все сталося. Мені не треба для цього навіть їхати туди, по її слідах, як їздив Вадим, — я просто знаю. І він знає, що я знаю.

— Не муч мене, Дарино, — просить. Щиро просить. І додає: — Життя ж триває…

Так, ніби й не він щойно дві години без продиху повчав мене, як він сам те життя творить, і запрошував на обопільно вигідних умовах до нього долучитися. Схоже, сам він ніякої суперечности тут не завважує, жодного, цим разом, коґнітивного дисонансу, — він тільки інстинктивно пірнає під ту течію, котра в цій хвилині здатна його зняти з мілини з мінімальними втратами — ну, й зі збереженням контрольного пакета акцій, звичайно ж. Можна не сумніватися: своїх ефесбешників він також зрадить. І грошики свої встигне вчасно вийняти з діла, послухає моєї поради.

Коли в хід ідуть трюїзми, це знак, що пора закруглятися. Життя триває, атож, хто б сперечався. Дивлюся на чоловіка навпроти (…він здавався мені сильним, тим, хто здатен вирішувати долю багатьох, втілена мрія відвічно безправного народу про «свою» владу, «свою», власну силу, яка оборонить і захистить…) — і чую, як губи мені викривляє, наче в дзеркалі зі спізненим відображенням, та сама значуща посмішечка в'язничного психа: я знаю, де я тебе бачила. А от ти мене — ні, не знаєш… Він чекав на розгрішення, і моє мовчання його непокоїть.

— До речі, — вдає, ніби щойно згадав: — Як у тебе з грішми — маєш за що жити?..

Отут уже ледве стримуюсь, щоб не зареготати: хай тобі грець, міг би все-таки придумати й щось дотепніше! Чи от власне, що — не міг?..

— Не турбуйся. Мене є кому утримувати.

«Так чого ж ти, суко, хочеш?!» — майже викрикує, з ненавистю, його погляд: всяка відмова від грошей у його системі координат дорівнює шантажу, й моя поведінка означає якусь приховану загрозу, яку конче належиться нейтралізувати — і то негайно:

— Це не P.? — єхидно прискалюється.

Отже, він знає і про Р. Втім, нічого дивного, раз він контачив із керівництвом каналу й збирав на мене досьє, — компромат на майбутнього партнера також входить до контрольного пакета акцій.

— Ні, — хитаю головою, — не Р.

— Якщо хочеш, я можу в них викупити твої фотографії… Ті, де ти з P., — оскиряється так, мовби він їх бачив.

А якби й бачив?

— Мені пофіґ, Вадиме.

Найдивніше, що мені справді пофіґ. І звістка про те, що нове керівництво каналу запаслося знімками, яких Р. свого часу наробив із

1 ... 158 159 160 ... 211
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Музей покинутих секретів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Музей покинутих секретів"