Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"

Вкотре перейшовши спогадом пережите, Янчук непомітно для себе опинився в Чорному лісі. Шлях-путівець визміювався по ньому то вгору-вниз, то праворуч-ліворуч. Легкий вітерець-протяг овівав подорожнього прохолодою і напував медвяними пахощами. Часом йому робилося страшно, але він переборював свій дитинячий острах і брів, поспішаючи, далі. В одному місці в холодку Петро, сховавшись від шпаркого сонця, аж спинився від пахощів зел та полину, від співу птаства і завороженої тиші, від духм’янощів перепрілого листя, залюбувавшись голубінню неба за обвислим галуззям зелених віть. Десь поряд несамовито бив батогами по віддалі соловейко, і луна відзивалася так чисто й дзвінко, несучись у далеч, що здавалось, чути її було аж отам, у перейденім степу.

Все це мимоволі нагадало Петрові батьків лісок, але надовго загаятись у тому царстві подорожньому не вдалося, бо комарі й мушва обсіли, безжально тнучи його лице й руки. Змахнувши їх, він направився далі в балчак, де виднілася галявинка із плесом, як люстерком, обставлена вільхами, вербами і кущиками мізерного очеретцю та покрита ряскою, рогозом і лататтям. Галявинка продувалася протягом вітерцю, а плесо манило до себе спочити, тим більше, що ноги аж гули від тривалої ходи.

На березі Петро побачив неквапливого лелеку, що час від часу цілився червоним дзьобом і хапав здобич, поки не уздрів непроханого гостя. Підбігши, він розправив крила над осокою і піднявся в лет, поволі ховаючись за зеленими наметами вершечків дерев, аж Петро пошкодував, що невільно зігнав його із цього раю, згадавши і колишніх “своїх” лелек, що  мешкали в колесі на їхній хаті, а пізніше, як там поселилася школа, десь поділися, осиротивши і хату, й гніздо.

Мов у казці, затишно в лісі, аж геть так, як було колись у їхньому ліскові, прямо вирують у ньому, виспівуючи на всі лади, численні птахи. Не вловити їхніх голосів у різноспіві і не повторити. Зачудований, він присів на струхлявілий пень, перекусив покладеним йому в дорогу спасенними душами харчем, запив його холодною водою із озерця, обмив руки й лице, і, все ще відчуваючи біль у ногах, побрів до свого шляху, який хіба надвечір приведе його до якогось села по той бік лісу.

Ішов швидко, поки не здибався з горішиною із зеленавими горішками в торочках. Рвав і кидав їх поспіхом у кошелик, поки не відчув, як той обважнів, поки не спохопився, що надовго затримався, і, відірвавшись, поспішив уперед, хрумкаючи їх та розжовуючи солодаво-оскомні зерна в роті. Зауважив, що не від голоду споживав їх, а більше для забави і насолоди в самотині, а це також було радістю для нього.

Обдивляючись на розлогість старезного дуба, що звівся попереду, Янчук чомусь пригадав матір і її розповіді про кудлатих дідьків з великими шаньками-торбами, які уміють робитися малими, щоб жити в дуплах, очікуючи неслухняних дітлахів. І хоч давно вже зрозумів, що ніяких дідьків у дійсності не існує, в отих дубових корчакуватих гілляках він побачив химерних потвор, аж холодок остраху пробіг за спиною, погнавши його вперед.

Чомусь Янчукові раптом згадався вагон, в якому він їхав до Знам’янки, повна валізка білизни, подарована йому німкенею Гретою Людвіговною, басаман у пазусі із грошима - і заощадженими ним самим, і подарованими Францем Францовичем і дядьком Гнатом із чабанами. Ввечері він засипав багачем, а вранці проснувся злидарем, лише із квитком, залишеним злодіями. Не шкода було йому вкраденого, ображений був на долю, а найбільш нарікав, що злодії викрали в нього подарованого “Кобзаря”…

Сонце клонилося  на полудень, спека помітно згасала, як він врешті вибрався із лісу на простір. Прислухавшись, Петро почув ледь уловимий гавкіт псів і, як здогадався, ковальський клепкіт. Поманили його і зграї шпаків із виводками над житнищем, і стрімка висока тополя, що своїм верхом ніби розмітала чисте, як скло, небо. “Швид-ше! Швид-ше! Швид-ше!” – вчулося йому, і він слухняно пішов, прискорюючи ходу, бо звіддалік показалося село з білими й сірими хатами на степовому підгірку, отже, якийсь спочинок і, можливо, навіть вечеря...

Петрові Янчукові по довгій, аж так розтягнутій у часі дорозі до рідного міста серед степів, байраків та перелісків приємно згадувати відтинок просвітно прожитого ним часу, в який не судилося йому вмерти, хоч усе невблаганно вело до того. Вижив сам і побачив врятованих людей та їх творіння, перейшовши Верещаки, Вершеці і Стецівку, від якої вже рукою подати до Чигирина. Шлях в’юниться, підскакує на горбища, темносірою крайкою пірнає в долини, ожурливлює його жайворовим співом згори, клечає дібровами. Коли б не спогади про кишла, що встають у пам’яті і підкошують ноги жахом, огидою, підлотами, брудом і сороміцтвом, небо над ним було б нетьмарним і журкотливий жайвір у ньому не змовкав би.

Мимоволі згадується, як бився й він для вивчення прийомів та для розваги перед паханами з хіляями й фраєрами за оту хахлячку Олитку, яку по черзі гвалтували жмурі, сявки та шкети, тримаючи фасон, до втрати нею свідомості, наслідуючи законників, за їхнім наказом і під їх наглядом. Ті остогидливі оргії, як не гнав їх від себе, вставали в пам’яті і переслідували його кайфами і чувихами, розпустою і смертями, кліщеннями, корченнями, завиваннями, гиканнями, гарцюваннями, як навіжених, дівчат під паханами. Недарма він вирішив тоді тікати якнайшвидше і якнайдалі! Адже побачив навіч, власними очима два світи, прочувши та пізнавши їх, як явища. Світ тяжкої праці й творення і світ паразитичного, ситого утриманства та нищення й плюндрування всього людського. Не лежала в нього душа до отого матюкового світу, як не лежатиме ніколи після всього пережитого й перенесеного...

Уже в Стецівці Петра, що набачився всього за мандрувальний понад рік часу і не боявся вже нічого, раптом злякало розп’яття Ісуса на хресті при роздоріжжі і цвинтарі над самотньою криницею із журавлем і прикутим цебром. Злякало так, що мусів спинитися, як перед лихою годиною чи долею, і роздивитися на нього, бозна-ким і коли намальованого, як на якесь забобонне приреченство і передвісну прикмету йому на подальше, про яке все менше мав уяву, чим ближче підходив. Те розп’яття було ніби позачасовим і позасмисловим, ніби безглуздям і нісенітницею, але ж дивувало фактом свого збереження отут над