Читати книгу - "Українське письменство"

бачить зроду Каміння сіре, вогкий мур цвілий! Їм сірим здасться все, як небо у негоду, І світ немов тюремний двір малий.

Вся свідома частина нації уявляється їй натовпом рабів, найнещасливіших у світі, «великих духом, силою малих», нащадками Титана (Прометея) з невигаслим огнем у грудях, але прикутими до землі кайданами.

Ми навіть власної не маєм хати, Усе відкрите в нас тюремним ключарям; Не нам, невольникам обідраним, казати Речення гордеє: мій дім — мій храм.

Але до повної розпуки ще далеко. Настане хвилина, яка з нещасних рабів, говорячи словом Франка, «люд героїв сотворить»; поетеса знає, що не ким іншим, як рабами були

                           ті вояки одважні, Що їх зібрав під прапор свій Спартак.

Треба знайти тільки й роздмухати в собі оту Прометеєву іскру, присипану попелом дріб'язкового існування:

Брати мої, нащадки Прометея! Вам не орел розшарпав груди горді, — Бридкі гадюки в серце уп'ялись. Ви не приковані на тій Кавказькій кручі, Що здалека сіяє гордим чолом, Про в'язня звістку людям даючи! Ні! ви поховані в землянках, звідки навіть Не чути брязкоту кайданів, ні стогнання, Ні непокірних слів…                                         («Fiat пох»).

Герой Л. Українки — Ієремія, що спокійно дивився, як здійснювалося його слово, як вороги обступали рідне місто і на якого кришталевому серці «ламалися навіть ворожії стріли»; а по війні зостався один на руїнах міста і так тужив за колишньою його славою, що найдальшим нащадкам докинув луну своєї туги…

В тих статтях, що з'явилися в українській пресі з приводу смерті Л. Українки[62] знаходимо її характеристику (в перші роки діяльності), як «молоденької, хворої і слабосилої, але міцної духом дівчини, одної з тих прекрасних жіночих душ, що здатні, раз загорівшися святим огнем мрії, горіти нею все життя» — характеристику людини з надзвичайною енергією духу, і разом з тим — ніжним, чутливим серцем, повним жалісливого співчуття до всіх пригнічених і ображених. Цей дуалізм — надзвичайної енергії духовної, сили й міці переживань з одного боку і ніжного серця з другого — виразно позначається на всій поетичній її творчості. Поруч пристрасних, жагучих, перейнятих справжнім Прометеєвим огнем п’єс, як «Fiat пох» або «Грішниця» із її апофеозом любові-ненависті, у Лесі Українки зустрічаємо й такі поезії, як «Забута тінь», прославлення жіночого героїзму терпеливості і саможертви. Глибока і тужлива поезія покірності переймає і найкращі витвори її, так мовити б, інтимної лірики: «Ритми» («Хотіла б я уплисти за водою»), «Талого снігу платочки…» з останніми рядками, присвяченими смутній зустрічі власної осені:

Що ж? хай надходить, — мене навіть радує