Читати книгу - "Вулиця Червоних Троянд"

В Українському штабі партизанського руху про з'єднання «За Батьківщину!» чули вперше. Ускладнювалося все ще й тому, що, згідно відомостей військової розвідки, офіцер, який передав шифровку, начебто загинув за тиждень до того, як було одержано цю радіодепешу…

— Не виключено, що радіограма — провокація гітлерівців, — сказав генерал Строкач. — Таке може бути, не вам, капітане, це пояснювати. Ну, а якщо справді з'єднання «За Батьківщину!» існує, бореться, стікає кров'ю? Загалом ситуація досить неясна. Тому наказувати вам летіти я не маю права. І все ж летіти треба… Вирішуйте, але повторюю: може, доведеться летіти на вірну загибель.

— Я полечу, — сказав Пушков. — Не вперше.

— Одно можу обіцяти тобі, капітане, — Строкач поклав долоню на плече Пушкова, — коли зв'язок налагодиш із ними й повернешся, свій орден Червоного Прапора пристебну тобі…

Наступної ночі над лісом, що розкинувся побіля Десни, загув мотор літака. Розпустилися в чорнильному небі й попливли вниз куполи парашутів. Пушков і радист приземлилися вдало. Та не встигли вони поскидати автомати й рацію — їх оточили. Капітан розгледів у темряві німецькі мундири, смикнув з кобури пістолет. Озброєні люди кинулися до них, схопили і… почали підкидати вгору. Приглушене «ура!» прогриміло лісом і стихло. І Пушков зрозумів, що він — серед своїх, що німецькі шинелі то трофейний партизанський одяг. Люди, які обіймали його та радиста, сміялися й плакали.

Через кілька днів на аеродром, обладнаний партизанами з'єднання «За Батьківщину!», прибули перші транспортні літаки.

Генерал-майор Строкач дотримав слова. До нагород капітана Пушкова приєднався ще одип бойовий орден. Звістку про це він отримав по рації. В тій же шифровці начальник УШПР поздоровляв і партизанського комбата Миколу Симоненка, його тож було нагороджено орденом Червоного Прапора.

Ще перед тим, як прибув до партизанів Пушков, Микола Симоненко з групою бійців здійснив на залізниці Ніжин — Носівка операцію, про яку згодом через повідомлення ТАРС дізналися всі радянські люди… Він підстеріг фашистський бронепоїзд «Адольф Гітлср», збудований у Німеччині й переправлений по магістралях у район дій з'єднання «За Батьківщину!». Потужний сухопутний панцирник, оснащений артилерією, крупнокаліберними кулеметами, мінометами, курсував по залізниці, засипаючи навколишні села кулями й снарядами. Партизани заклали під рейки кільки авіабомб, і паровоз перетворився на купу металу. Сталева фортеця з пекельним гуркотом сповзла з насипу, розпорюючи землю й шпали, ламаючи, мов тріски, рейки. Гітлерівці з обслуги «Адольфа Гітлера», що лишилися живі, оборонялися довго й уперто. Падали під кулями партизани. Симоненко і командир підривників Микола Пісоцький повели бійців в останню атаку й заволоділи бронепоїздом. З нього зняли гармати, вивантажили боєприпаси, гранатами й вогнем знищили все, що можна було…

А ще раніше захопив Микола Симоненко з кількома партизанами состав із пасажирських вагонів. Стріляючи з маузера, комбат вскочив у купе. На підлозі лежав забитий оберст. Кілька автоматників, що охороняли його, відстрілювалися з тамбура. Їх прикінчили гранатами. Біля мертвого офіцера підібрали важкий шкіряний портфель. Той портфель було відправлено за лінію фронту з першим літаком, що приземлився на партизанському аеродромі. Капітан Пушков згадав, що в радіограмі, одержаній після тієї операції, генерал Строкач просив негайно повідомити прізвище партизанського командира, який очолив операцію по знищенню бронепоїзда «Адольф Гітлер», а також водив бойову групу на розгром состава, де було захоплено портфель з документами.

… Довго перебували Пушков та його радист у партизанів з'єднання «За Батьківщину!». Роботи в них вистачало. Падали під укіс ворожі ешелони, горіли на дорогах німецькі машини, палали склади, злітали в повітря мости. Одне донесення за другим посилала рація капітана на Велику землю. І щоразу згадувалося в тих донесеннях ім'я Миколи Симоненка.

Глухо стукотіли колеса, дзенькав метал, покрикували на коней їздові. Батальйони рухалися закуреним розбитим шляхом, витягуючись довгою звивистою стрічкою. Далеко попереду голова колони втопала у вечірніх сутінках, ніби розчинялася в сіруватій імлі.

Кінь під комісаром нетерпляче переступав ногами. Стримуючи Сірого, Хахуда спостерігав із пагорбка біля вітряка за рухом батальйонів, зрідка кидав з-під окулярів погляд у бік Симоненка. Звівшись у сідлі, той дивився на дорогу, на людей, обвішаних зброєю, на вози з кулеметами, на знайомі, обвітрені й засмаглі, наче дублені, лиця.

Ось крокує взвод підривників. Попереду — осанистий Михайло Іванов, їхній командир. Тепер цим хлопцям легше. Ось вона, вибухівка, на повозці, вкритій брезентом. А скільки довелося Михайлові та його друзям своїми руками переробити снарядів, скільки авіабомб, у яких чаїлася смерть, «підсмажували» вони на багаттях, добуваючи дорогоцінні кілограми толу… За підривниками йдуть партизанські ветерани — політрук Володимир Вовкогон, Микола Худолій, Клим Скотар, Микола Ярмоленко. І ще багато йде їх, тих, хто починав ще в сорок першому. Скрутно тоді було. Рідних, близьких розстрілювали, страчували гітлерівці, щоб зломити ніжинських, посівських, браницьких, кобижчанських, плосківських, бобровицьких, коробчанських партизанів, примусити кинути зброю. А вони продовжували свою тяжку справу. І лише назирці втирали скупу сльозу, коли випадало провідати могили й чорні попелища. Стали вони партизанськими командирами, політпрацівниками, сотні бійців ідуть за ними тепер. Заради цього варто було й голодувати, і вошей годувати в землянках, і страждати від пекучих ран.

Веде свій батальйон і Микола Пісоцький. Теж хильнув лиха вдосталь. У Дарницькому підпіллі, в Києві. Цей робітник із Дарницького фанерного заводу привів до Симоненка сміливих хлопців, яким уже не випадало залишатися в місті — гестапо свої щупальці простягало до них. Не один ешелон ворога залишився лежати під насипом, там, де проходив Пісоцький зі своїми партизанами.

Йдуть, тримаючись за полудрабок, Віктор і Зінаїда Нелепи, Рая Ороховатська. Вони завжди разом відтоді, як прийшли з Ніжина, з підпільної організації Якова Батюка.

Микола Симоненко зовні спокійний. Та Омелян Хахуда добре бачив: хвилюється. Тому, що найважчий екзамен чекає й на нього, і на всіх цих людей попереду. Думки командира 2-го