Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Повія, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Повія, Мирний"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Повія" автора Мирний. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 158 159 160 ... 168
Перейти на сторінку:
прав­ди крих­та, то тiльки у бiд­но­го чо­ло­вi­ка, За­те ж то­му бiд­но­му i най­гiр­ше!

Тут са­ме увiй­шов по­лi­цей­ський, i Довб­ню, пiд­хо­пив­ши пiд ру­ки, по­во­лок­ли з ха­ти, як вiн не кри­чав, не оги­нав­ся… Сi­рi-сi­ро­ман­цi не знать де дi­ли­ся. Сто­рон­нiх лю­дей за те, що плес­ка­ли у до­лош­ки Довб­нi i кри­ча­ли йо­му бра­во, Ло­шаков поп­ро­хав вий­ти з соб­ра­нiя, а тим ча­сом пе­рер­вав на де­сять хви­лин за­сi­да­нiє. У за­лi по­чув­ся гук-гам; глас­нi гвал­ту­ва­ли, сто­рон­нi ре­го­та­ли­ся, дех­то уго­лос ла­яв Ло­ша­к­о­ва, дех­то свис­тав… усi ра­зом не­са­мо­ви­то гу­па­ли но­га­ми, ви­хо­дя­чи.


Не за­ба­ри­ла­ся за­ла опус­тi­ти. Сто­рон­нiх - анi ду­ху, од­нi глас­нi, мов бджо­ли, уте­ряв­ши мат­ку, ме­ту­ши­ли­ся по всiх усю­дах. Аж ось зно­ву роз­дав­ся дзво­ник Ло­ша­ко­ва - i всi ущух­ну­ли.


Лошаков зно­ву по­чав го­во­ри­ти. Вiн ра­яв, щоб змен­ши­ти нед­во­рянських глас­них, про­ха­ти уряд за­бо­ро­нить ко­за­кам бу­ти са­мос­тiй­ни­ми ви­бор­ця­ми ра­зом з ма­ло­зе­мельни­ми пан­ка­ми, а хай во­ни ви­би­ра­ють вiд цi­лої во­лос­тi, як крiпа­ки ка­зен­нi. Уто­мив­шись, вiн за­кiн­чив свою дов­гу рiч на­дiєю, що йо­го ра­да бу­де прий­ня­та, а тим ча­сом, мо­же, хто кра­ще що вiд йо­го при­га­дав, то хай по­вi­да пе­ред на­ши­ми збо­ра­ми.


Нестямний ляск у до­лош­ки при­вi­тав крас­но­мов­но­го па­на за йо­го рiч. Ра­зом скiльки глас­них, схо­пив­шись, по­бiг­ли до Ло­ша­ко­ва i га­ря­че пот­ру­шу­ва­ли йо­го ру­ку; дру­гi з мiс­ця кри­ча­ли: що, мов, нам ще слу­ха­ти? Якої кра­щої по­ра­ди жда­ти? Пус­кай­те на го­ло­си!


Серед то­го гвал­ту та гу­ку, се­ред ра­дiс­ної бi­га­ни­ни та ре­готу в од­но­му тiльки мiс­цi щось оди­но­ке чор­нi­ло, скурю­ючись кру­гом, на­че хма­рою, ди­мом. Аж ось дим зако­ли­ха­вся,­ i по­верх йо­го, не­на­че по­верх хма­ри, з'яви­ла­ся пат­ла­та го­лова у си­нiх оку­ля­рах, з здо­ро­вен­ною бо­ро­дою.


- Я про­шу сло­ва! - гук­ну­ла го­ло­ва, пок­ри­ва­ючи своїм то­вс­тим го­ло­сом i гук нес­тям­ної ра­дос­тi, i бi­га­ни­ну па­нiв.


- Тише, ти­ше, гос­по­да! - скрик­нув Ло­ша­ков i по­чав роз­ди­влятися по за­лi.


- Вы же­ла­ете го­во­рить? - спи­тав вiн, єхид­но уклоня­ю­чись.


- Я, - грим­ну­ла зно­ву го­ло­ва.


- Не на­до! Не на­до! - за­гу­ка­ли кру­гом глас­нi. - Мы на­пе­ред зна­ем, что ус­лы­шим од­ни по­ри­ца­ния.


- Но поз­вольте же, гос­по­да! - скрик­нув Ло­ша­ков, пiдводя­чись. - Не бу­дем­те прист­раст­ны. Мо­жет быть, гос­по­дин про­фес­сор, как глас­ный от N крестьянско­го общес­тва, ска­жет нам что в за­щи­ту сво­их из­би­ра­те­лей.


- Не на­до! Не на­до! - од­но гвал­тує кру­гом.


- Да поз­вольте же: не мо­гу же я зап­ре­тить го­во­рить.


- Не на­до! Не на­до! - Ло­ша­ков дзво­не.


- Не на­до! Не на­до!


- Господа! - гук­ну­ла го­ло­ва, - я не ста­ну дол­го ис­тя­зать ва­ше­го вни­ма­ния. Я не ста­ну го­во­рить ча­со­вые ре­чи. Я ска­жу только нес­колько слов. Я ду­маю, гос­по­да, что мы преж­де все­го предс­та­ви­те­ли земст­ва, а не предс­та­ви­те­ли ка­ко­го-ни­будь од­но­го сос­ло­вия, по­че­му и в ре­чах ка­саться сос­лов­ных ка­ких воп­ро­сов по меньшей ме­ре неде­ли­ка­т­но…­


- Мы уже слы­ша­ли… Не на­до! Пус­кай­те на го­ло­са. Воп­рос так яс­но пос­тав­лен, что в пре­ни­ях нет на­доб­нос­ти.


- Вы не хо­ти­те ме­ня выс­лу­шать. Но поз­вольте: два сло­ва. Я, гос­по­да, счи­таю для се­бя по­зор­ным быть в та­ком собра­нии, где на­ру­ша­ет­ся сво­бо­да пре­ний, где возбуждает­ся со­словная враж­да, при­чем об­ви­ня­ющая сто­рона да­же не да­ет воз­мож­нос­ти об­ви­ня­емой ска­зать что-ли­бо в свое оп­рав­да­ние.


- Не на­до!


- Я сла­гаю свои пол­но­мо­чия и уда­ля­юсь, - ска­за­ла голо­ва, з грю­ком од­со­ву­ючи стул i ви­хо­дя­чи з за­ли.


- И луч­ше. Счаст­ли­вой вам до­ро­ги!


- Помилуйте! Что это та­кое? При­хо­дишь в соб­ра­ние - од­ни сви­ты да се­ря­ки. Вонь, грязь, прос­то си­деть нет воз­мо­жности. Опять же: их же чле­ны, их же пред­се­да­тель. Са­ми се­бе наз­на­ча­ют со­дер­жа­ние, ка­кое же­ла­ют. На­ло­ги на­кла­дают, ка­кие са­ми взду­ма­ют, не справ­ля­ясь ни с зако­ном, ни с до­ход­ностью. Да к это­му еще и во­ру­ют земс­кие де­нь­ги! - чу­ло­ся то там, то там.


- Но как же, гос­по­да? Ник­то не же­ла­ет ска­зать что-ли­бо? - спи­тав Ло­ша­ков.


- Что тут го­во­рить?


- Баллотируйте, да и вся тут. По­ми­луй­те, один­над­цать ча­сов, ме­ня в клу­бе ждут: пар­тия вин­та не сос­та­вит­ся.


- Господа, са­ди­тесь же. Бу­ду сей­час бал­ло­ти­ро­вать во­прос.


- Зачем бал­ло­ти­ро­вать? Вот все ста­нем, все бу­дем сто­ять. Еди­ног­лас­но, да и только.


- Единогласно! Еди­ног­лас­но! - за­гу­ка­ло, на­че в дзво­ни, кру­гом.


- Никого нет про­тив пред­ло­же­ния?


- Никого. Еди­ног­лас­но.


- Вопрос при­нят, гос­по­да, еди­ног­лас­но. Позд­рав­ляю вас…


- Закрывайте за­се­да­ние. Че­го дол­го тя­нуть? Глав­ное по­решено, а что дру­гое мо­жет ос­таться и до дру­го­го собра­ния, ес­ли в это не ус­пе­ем.


- Да, я ду­маю, гос­по­да, что пос­ле это­го воп­ро­са нам сле­дует и от­дох­нуть. Вот только еще воп­рос о Ко­лес­ни­ко­ве.


- На завт­ра! На завт­ра! Се­год­ня позд­но. По­ра в клуб.


- Заедание зак­ры­ваю. Зявт­ра про­шу, гос­по­да, по­раньше, ча­сов в один­над­цать, - ска­зав Ло­ша­ков i вий­шов з-за сто­лу.


Через де­сять хви­лин за­ла опус­тi­ла, у ви­хо­дiв i ко­ло пiд'їзду крик, гук, дав­ка.


- Извозчик! Да­вай! Ка­ре­та ге­не­ра­ла N! Эй, да­вай ско­рее! - Трiс­кот­ня­ва за­лiз­них шин об ка­мi­ни­цю, гур­кiт рид­ва­нiв, кре­сан­ня ко­пит i го­мiн, мов у бджо­ля­ни­ку…


Через пiв­го­ди­ни все i тут стих­ло, аще тро­хи - по­ча­ло гас­нути свiт­ло. Яс­но ос­вi­че­ний бу­ди­нок пок­ри­вав­ся гус­тим мо­ро­ком все бiльше та бiльше, по­ти й зов­сiм не скрив­ся у тем­нiй тем­но­тi но­чi. Здзиз­до­ся, зля­ка­ли­ся то­го, що тут ско­їло­ся, жильцi йо­го i мер­щiй пос­пi­ша­ли га­си­ти свiт­ло.


Коли пос­лiднє вiк­но ок­ри­ло­ся тем­но­тою, з-за ка­мiн­но­го стов­па, де жов­тi­ло, на­че пiдс­лi­пе, око лiх­та­ря, ви­су­ну­лась чи­ясь не­вi­до­ма пос­тать i не­ви­лаз­ною ка­лю­кою прочимчи­кувала пря­мо май­да­ном. Се­ред неп­рог­ляд­но­го мо­ро­ку но­чi, гус­то­го до­що­во­го ту­ма­ну чу­ло­ся тiльки чвир­кання во­ди з-пiд ступ­нi та якесь вур­чан­ня - не то лай­ка, не то бiдкан­ня. Аж ось на краї ули­цi у кру­жа­лi жов­тої пля­ми, що ле­жа­ла на зем­лi вiд лiх­тар­нi, за­ма­ячи­ла тем­на тiнь. То бу­ла тiнь жi­но­чої пос­та­тi, бо як тiльки во­на пiдс­ту­пи­ла пiд лiх­тар­ню, то пiдс­лi­пий свiт ос­вi­тив ли­ху спiд­ни­цю, низько по­пу­ще­ну, i всю у дiр­ках юп­ку, пiд­пе­ре­за­ну мо­туз­ком. Го­лови не бу­ло вид­но, бо аж по пле­чi, на­че пок­рiв­лею, бу­ла во­на нак­ри­та ли­хенькою ро­го­жею. Не­вi­до­ма пi­дiй­шла пiд лiх­тар­ню i по­чала об стов­пець об­ти­ра­ти свої по­ка­ля­нi чо­боти з кривим­и за­каб­лу­ка­ми, дра­ни­ми ха­ля­ва­ми.


- Оце яка твань! - не то про­гу­ла, не то про­ши­пi­ла во­на.


- Гей, ти! Без­но­са бос­ко! Об­ти­раєшся? - до­нiс­ся до неї дру­гий ох­рип­лий го­лос.


Рогожка за­во­ру­ши­ла­ся на всi бо­ки. Вид­но, що та, кот­ра но­си­ла її, не од­чу­ла, звiд­ки до неї об­зи­вав­ся хтось.


- Уже ос­лiп­ла, не бач? - зно­ву оз­вав­ся ох­рип­лий го­лос.


- Ти, Ма­ри­но? - прос­вис­та­ла ро­гож­ка, до­див­ля­ючись.


- Я. Iди сю­ди, на сей бiк: сю­ди не так до­щем на­би­ває.


- Сама, не­бiй­сь, кра­ща: тiльки й то­го, що нiс, як той ди­мар, а пран­цi так i ки­шать! - ог­риз­ну­ла­ся ро­гож­ка i почим­чикувала че­рез ули­цю на дру­гий бiк.


- Здорова! - при­вi­та­ла її теж жi­но­ча пос­тать, прик­ри­та звер­ху плат­ком.


- Здорова, - прос­вис­та­ла ро­гож­ка.


- Де бу­ла, що

1 ... 158 159 160 ... 168
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повія, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Повія, Мирний"